Так, обов’язково є життя! Але у кожного воно різне, у кожного має своє забарвлення, свої сірі буденні і яскраві полоси… Яке це життя для наших воїнів-захисників? Як вони почуваються, побувавши у пеклі війни на Сході України? Що їм допомагає повернутися до мирного душевного стану? Чи, можливо, війна знову кличе під ворожі кулі, бо сумління не дозволяє заспокоїтися, коли ворог на порозі? Поговоримо про це у сьогоднішній «Темі дня».
Дехто подумає, що цей матеріал може бути сухим, заполітизованим. Ні, ми вирішили, що розповідь має витікати із розмови та спогадів самих учасників бойових дій, із їхнього бачення війни і мирного життя після неї. Протягом довгих восьми років російсько-української війни всі уже встигли наговоритися про бої, про болючі втрати на східному фронті. Та не встигли усвідомити, що вона все ж таки є, ота війна. І добре, що вона далеко від нас, від нашої домівки. Ми не знаємо її вогню, не знаємо вибухів, не бачимо смертей і поранень на власні очі, а лиш чуємо розповіді про це. Ми не знаємо, як це, коли ця ж смерть світить згорьованими дитячими очима. Коли немає тепла в домівках при 30-градусному морозі, коли немає електропостачання ні для освітлення, ні для опалення, коли немає зв’язку і мирне населення йде до військових, просячи про допомогу. Здається, віддав би все… Ми тут цього не знаємо, бо війна далеко…
А вони її знають. Бо ще відчувають напругу та злість на ворога, який не дає видихнути, отямитися від вогню. І це 24 години на добу, 7 днів на тиждень, це – кожна хвилина, кожна секунда, бо це – їхня служба, їхня робота. Бійці втягуються, звикають, призвичаюються до боїв, вже не відчувають дискомфорту вночі, коли не можна заснути, бо треба стискати автомат, коли за комір затікає дощ, а ти не можеш поворухнутися, бо помітить ворожий снайпер і біда не змусить довго чекати. Коли плече бойового побратима видається найнадійнішою охороною. І проступає злість в очах, у м’язах, коли за лічені секунди стираються з землі людські хати, дитячі садочки, нищаться будинки і підприємства, коли падають бойові друзі… Коли доводиться везти тіла загиблих додому, в оте мирне життя, бачити, як втрачають свідомість рідні, зустрічаючи своїх героїв… Дуже тяжке чорне тавро війни лягає на серце, позначається в душі, ховається у перших ще молодечих, але вже таких дорослих складках на обличчі. Війна ховається у поглядах бійців, навіть уже колишніх. Тих, які вже демобілізувалися й повернулися до свого життя, до рідного дому. Багато хто ламається, не знаходить спокою у «цивільному» бутті, не задоволений сьогоденням. Та все ж таки життя триває…
Про все це ми говорили з начальником другого відділу Сумського районного територіального центру комплектації та соціальної підтримки майором Ігорем Ячменьовим. Він також учасник бойових дій і добре знайомий із подібними відчуттями, знається й на питаннях адаптації бійця у суспільстві. Так, військовослужбовці, покидаючи зону бойових дій або ж зовсім демобілізуються й переходять до цивільного життя, або ж продовжують військову службу за контрактом. Після великого напруження, під враженнями від побаченого та пережитого на фронті людині потрібно адаптуватися у мирному житті, перебороти в собі нервовість, агресію, ворожість, настороженість, скутість у словах. Після перенесених боїв рідко можна спокійно заснути, щоб не розбудив якийсь шурхіт, не змусив шукати автомат звичайний новорічний салют чи просто гуркіт автомобіля чи якогось пристрою. Допомагають із подібними проблемами і госпіталі, і психологічна служба. У кожній військовій частині є штатні психологи, які працюють із військовослужбовцями, виявляють їхні настрої. Це входить і в обов’язки командира. Він зобов’язаний знати, чим живуть його підлеглі, чим переймаються, які в них погляди, словом, має знати морально-психологічний стан бійців. Є на службі навіть заступник командира з питань морально-психологічного забезпечення.
А проблемами колишніх військовослужбовців, уже цивільних громадян, учасників бойових дій, займаються в управлінні праці та соціального захисту населення. Зокрема, головний спеціаліст відділу персоніфікованого обліку УПСЗН міськвиконкому Віталій Гайдук зазначає, що законодавство передбачає для цієї категорії громадян і санаторно-курортне лікування, і психологічну реабілітацію, необхідність яких визначають лікарі, а також професійну адаптацію. Саме в управлінні допомагають із направленням на навчання та у деяких інших питаннях здобуття певної спеціальності, призначають пільги особам які мають посвідчення учасника бойових дій. Прийнята і міська програма соціального захисту населення Лебединської територіальної громади особам, які отримали травми, захворювання, контузії у зоні проведення бойових дій. До речі, дружина Віталія Михайловича Оксана Олександрівна – бойовий медик, служить у військовій частині під Святогорськом. Так, вона стала жорсткішою, напруженішою, бо кожного дня стикається зі смертельними пораненнями, кожного дня доводиться рятувати чиєсь життя. Та все ж вона – найкраща мама і дружина. У колі родини вона повертається до свого тепла і затишку, бо найприйнятніша психологічна реабілітація – серед рідних.
Та і сам Ігор В’ячеславович потрапив на війну влітку 2017-го і був на передовій до середини січня 2018 року у районі Новотошківського. Це була крайня позиція по Бахмутській трасі, а далі на Луганськ – уже сепари… Обстріли, активні бойові дії, перша ніч, темно, незрозумілі звуки навкруг. Всі насторожені…Жили на «нульовці»… ТАМ, звичайно, був острах, адже війна почалася в 2014-у і всі знали, що це, бо доводилося хоронити земляків. За його ротацію було дев’ять загиблих… Та до цього звикаєш, як і до всього іншого, усвідомлюючи, що за тобою твої побратими, твоя Батьківщина, твої рідні. Це просто робота, яку виконуєш, яку сприймаєш у голові, бо хто її зробить, крім тебе. Та відходити від того бойового стану довелося набагато довше, ніж брати участь у боях, навіть інколи пігулки для сну доводилося пити, бо тривожні думки заважали забутися вночі. Цей відбиток – назавжди. «Час не лікує, він згладжує гострі кути спогадів, – роздумуючи говорить Ігор Ячменьов. – Ти просто вже констатуєш факт, що війна є, що вона існує взагалі зі своїми втратами, сльозами, горем, руїнами. Але ти вже загартований побаченим та пережитим, тому просто йдеш вперед, переступаючи уламки, цілячись у ворога, ховаючись за зруйнованими стінами будинків там, де колись були вулиці, бігали дітлахи, цвіло мирне життя. Потім повертаєшся додому, а пострілів не чути, зовсім інша обстановка, інші голоси, слова. Родину наче й сприймаєш, але нервове напруження не зникає. Ти весь, немов великий клубок м’язів і нервів. І щоб його розплутати, потрібен час, любов, тепло дитячих рук, домашній затишок, розуміння родини».
Так, є розуміючі командири, котрі усвідомлюють, що на війні можна зачерствіти серцем і душею, стати просто бойовою машиною війни, професійним солдатом. Тому військовослужбовці отримують десятиденну відпустку, аби побувати вдома. Та за ці 10 днів психологічно не встигаєш змінитися навіть поряд із родиною. Спрацьовують іноді бойові рефлекси: виходиш із бліндажа – двері відкрив, закрив, порахував до 5, потім знову відкрив. Саме за 5 секунд спрацьовує «розтяжка». Як закладається у голову, так і вдома продовжується. Трішки відвикаєш, а потім знову у війну, у дихаючу пекельним вогнем «любов» сусіда-агресора. Так, буває, що дехто впадає в «алкогольну депресію». І це – життя, від якого не сховаєшся і не скажеш, що таких випадків немає. Але там, на бойовому чергуванні так не дозволяється, бо це – смерть тим, хто за твоєю спиною. Сьогодні Збройні Сили не пробачають такої розрядки для нервів та звільняють зі своїх рядів за службовою непридатністю. Та якщо є родина, діти, є робота, почуваєшся потрібним, то тяги до цього не виникає.
Тому повернемося до початкових слів нашої розповіді. Життя після війни є, але має своє забарвлення. І кожен «фарбує» його власноруч. Та яке життя сьогодні «у війні», там на Сході України? Які в нього кольори? Нам вдалося зв’язатися телефоном із сьогоднішнім героєм, нашим земляком. І про його настрої та його враження ми розповідаємо на 9 сторінці нашої газети.
Матеріали збирала Олена БОНДАРЄВА
Створення цього матеріалу профінансоване передплатниками друкованої версії «Життя Лебединщини»
