Перечитую архівні матеріали «ЖЛ», гортаю сімейний фотоальбом … І від незнайомки, з якою не доводилося ніколи зустрічатися, не лишається і гадки. Ось Валентина Григорівна серед усміхнених людей пошанного віку, на іншому фото – спілкується зі школярами, можливо майбутньою зміною, а ще із комбайнерами на полі, і звісно – у родинному колі.
Звісно, світлини та газетні нариси не зможуть передати усю глибину людської душі. Але, переглянувши їх, розумієш, чому колишні колеги напередодні чергового поважного ювілею попросили написати про Валентину Григорівну Ятленко із Рябушок.
Впевнений, згадок про цю жінку у «Житті Лебединщини» назбирається чимало. Одна із них датована ще до народження автора цих рядків. Що, здавалося, може бути зрозумілого у написаних про неї ще 1981 року рядках?
Вже тоді Валентина Григорівна мала за плечима близько двадцяти років досвіду роботи у Рябушківському господарстві. Та навіть крізь помережені комуністичною пропагандою і згадками вождів абзаци, вимальовується чітка картина жінки, захопленої своєю роботою.
І коли у далекому 1962-у, після закінчення Маловисторопського радгосп-технікуму щойно переступила поріг кабінету голови господарства у Рябушках, аби дещо неочікувано обійняти посаду головного зоотехніка. І коли відчувала, що знань технікуму не вистачає для реалізації усього задуманого, тож вступила на заочне відділення Полтавського сільськогосподарського інституту. І коли вивчала досвід львівських колег з організації цехової системи на молочнотоварних фермах.
У серпні 1992 року «ЖЛ» напише про Валентину Ятленко як про голову правління Рябушківського господарства: «У 1985 році колгоспники обрали В.Г.Ятленко головою правління. І не помилилися, бо для неї людина праці була і залишається донині понад усе».
То у першому нарисі йдеться про кропітку роботу зоотехніка і намагання розвинути тваринництво у господарстві – питання суто виробничі. Та за роки, від посади головного зоотехніка до голови правління, змінилося і господарство, і турботи Валентина Григорівна.
У господарстві утричі збільшилося поголів’я рогатої худоби, на свинокомплексі вже вигодовували тисячу свиней. А ще збудували ковбасний цех, критий тік, і поряд із цим – будинок ветеранів, меморіал Слави, житлові будинки та багато іншого.
«– Обіду в мене майже ніколи не буває. В цю пору на фермах якраз розпал робіт, тому я повинна бути там, серед людей. Знаю, коли прийдуть за чимось до мене в кабінет, ніколи не скажуть того, що можу почути від них безпосередньо на робочому місці», – зізнавалася тоді кореспонденту Валентина Григорівна.
Та й не дивно – щоб господарство розвивалося, дбала не лише виробництво, а про соціальну сферу.
«Така вона завжди і серед своїх колег – з відкритим серцем і душею, готова завжди простягнути руку допомоги. Не раз доводилося бувати на районних нарадах керівників, бачити, з якою повагою ставляться вони до цієї миловидної жінки-керівника. Спочатку думалося, що така увага через те, що вона єдина жінка серед голів колгоспів у районі. А потім зрозуміла, що поважають Григорівну за особливе вміння знаходити спільну мову як з молодими, та і збагаченими досвідом «мужами», за її терплячість (бувають і такі ситуації, коли треба промовчати), і багато інше. Чула, як далеко молодші колеги називають Григорівну матір’ю».
У крайньому реченні ота глибина поваги і взаєморозуміння, дяка за щоденну працю керівника.
За 5 років читачі «ЖЛ» знову зустрінуться із Валентиною Ятленко. Цього разу на фото вона буде вже не у робочому кабінеті, чи серед працівників господарства, а у колі родини. Та й після увільнення від обов’язків керівника, не полишила роботу, але вже головою профкомітету: «То на папері зміни відбулися, – відказує жінка, – а душа, як і раніше, за все болить. Самі знаєте, яке зараз складне життя на селі, як тяжко всім живеться, якими неймовірними зусиллями даються молоко і м’ясо, хліб, інша сільгосппродукція, яку треба обов’язково мати, щоб вижити усім колективом. Доводиться, як і раніше, роз’яснювати людям політику держави, заспокоювати їх, вселяти надію у краще майбутнє. Я, як і раніше, щодня серед людей, безпосередньо на виробництві».
Про таке лише говорити легко. Та якщо спробувати на мить уявити себе серед усього вихору щоденних турбот, переконаєшся, не кожен на таке здатен. Комусь не вистачить завзяття, комусь – знань чи фізично не зможе переробити усе оте громаддя роботи. Але це – не про Валентину Григорівну:
«– Мені спокій тільки снився, коли працювала головою правління. Робочий день починався, як кажуть, ні світ ні зоря. Спочатку об’їду кожну ферму, тоді у поле чи бригаду. В кабінеті сиділа лічені хвилини, щоб прийняти відвідувачів. А скільки часу забирали наради, звіти в районі. А ще треба було вибивати техніку, добрива, запчастини, з якими весь час проблеми і, зрозуміло, дефіцит коштів».
Нині не надто заведено шанувати радянські здобутки. Так, багато у ті роки було такого, що аж ніяк не сприймається нами, сучасниками. А тогочасні відзнаки та титули іноді розцінюються не більше, чим комуністична пропаганда та завдання тоталітарної машини. Чимало їх і у біографії Валентини Григорівни Ятленко, однак навіть із цієї короткої розповіді-спогаду розумієш, вони – за самовіддану роботу. А якби випало Валентині Ятленко, та й десяткам чи сотням інших фахівців, працювати у сучасності, впевнені, то був би такий же приклад натхнення служити громаді.
Тому не шанувати й не віддавати належне людям, завдяки роботі яких свого часу розвивалася наша рідна Лебединщина, ми не можемо. А Вам, моя незнайомко Валентино Григорівно, у ювілей побажаємо ще довгих років і міцного здоров’я. Вам є чим пишатися і ми це розуміємо.
Євген ШУЛЬГА
Створення цього матеріалу профінансоване передплатниками друкованої версії «Життя Лебединщини»
