Спецпроєкт “Чорнобиль 35+”. Володимир Шелкоплясов: “Відчуття справжньої людини”

Говорити з людьми, налаштованими на позитив, – одне задоволення. Тим більше, коли ця людина – учасник ліквідації наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС. Тож розповідь про нього, героя нашого часу Володимира Шелкоплясова. Так, він багато побачив на своєму життєвому шляху, зустрів чимало добрих людей, мав і велику радість, і велике горе, та не втратив свого відчуття людини, справжньої людини, яка не зламалася, не схилилася, не втратила життєвого сенсу.

Володимир Анатолійович – корінний лебединець. Та коли були часи розбудови народного господарства і промисловості колишнього Союзу, його батьки Анатолій Васильович та Марія Олексіївна виїхали на будівництво Кривбасу. Тато був машиністом баштового крану, тож перевіз туди й свою родину. Малому Володі та його сестрі Олені довелося там ходити до школи, там навчатися й дружити з тамтешньою малечею. На всесоюзному будівництві родина Шелкоплясових перебувала певний час, а потім повернулася до Лебедина.

Закінчивши середню школу №5, Володимир пішов працювати в МКСУ-12 (так колись називали «колхозстрой»). Потім була строкова служба в армії – в частині протиповітряної оборони сухопутних військ у м.Яворів Львівської області. Певно, допомогло його хобі – радіосправа. Він був радіолюбителем, тож подобалося щось паяти, ремонтувати, возитися із дротиками.

Повернувшись зі служби, пішов працювати техніком-рулетником у бюро технічної інвентаризації. Та життя вимагало, відверто кажучи, грошей. Бо і родину створив, обравши найкращу дівчину Людмилу за дружину, і дітки народилися, треба було забезпечувати усім необхідним. Тому Володимир Анатолійович знову подався до військкомату та пішов служити на понадстрокову прапорщиком. І відслужив за контрактом в одній із лебединських військових частин п’ять років. Більше не зміг, бо людина він відверта і справедлива, тож деяких службових відносин просто не сприймав. Покінчивши з військовою кар’єрою, повернувся до цивільного життя. Пішов працювати на завод верстатних вузлів, учнем токаря, бо повертатися до колишньої роботи в бюро було якось не коректно на його думку. А тут Чорнобиль вибухнув, почалися виклики до військкомату. Та Володимира Шелкоплясова не чіпали. І лише у 1987-у, перед Новим Роком, він потрапив на «перепідготовку», як колишній військовий. Всі і справді думали, що перепідготовка, та не так сталося. Тільки в Сумах на призовному їх запитали, чи не знають вони часом, куди їх відправляють. А звідки ж вони мали знати, коли ніхто нічого не говорив. Аж тоді сказали, що їдуть у Чорнобиль. Там, у Ораному, почався певний розподіл на роботи. Їздили на «пєчку», так називали саму станцію, реактор. У нього був спецодяг білий, немов у лікаря, бо саме він був командиром взводу. Їх і називали хірургами. Інші ж «солдати» мали звичайну «спецовку». А робота була складною: він першим заходив до приміщення, вимірюючи радіаційний фон, допустиму норму для одноразового перебування в цьому місці, а потім тільки допускалися туди робітники і то на декілька хвилин. Бо працювати там було небезпечно: уся доза за цей час була схоплена! Дозиметриста в них не було, тож прапорщик Шелкоплясов у цьому ж «хірургучному» халаті та у захисній масці-«лепестку» (так її називали) зі спецприбором мав заміряти все та відправляти людей на роботи. «Запитаєте, чи були якісь спецкостюми? Та які там! Ото тільки білий халат! – говорить він. – Один капітан був розумніший за нас, знав, із чим ми працюємо, тож просто по-людськи радив, аби показники рівня трішки завищували, щоб люди менше там перебували».

Пам’ятає Володимир Анатолійович, як їхали до КПП на одних машинах, «чистих», потім пересідали на «забруднені» і вже на них приїжджали на станцію. Немов сьогодні він бачить перед очима освітлений пропу-скний пункт, а за ним у пітьмі село – виднілися лише біленькі хати і ні вогника, ні собачого гавкоту – все немов мертве. Спливають також спогади, як піднімалися на верхній поверх адмінбудівлі і здалеку бачили також мертве місто ядерників Прип’ять, як опускалися на нижні рівні станції, навіть відчували за стіною рух реактора. Зазирав і у залу із ядерними «штирями», хоча й небезпечно, та цікавість верх брала. Був і в «золотому коридорі». Він просто пофарбований у бронзу, а на сонці все блищало золотом, тож і здавалося, що в казку потрапив. А ще подив викликав білий лебідь на озерах-резервуарах, вода з яких використовувалася для охолодження реактора. «Їдемо, лебідь серед зими на воді плаває. Така краса спочатку привабила. Їдемо вдруге-втретє, а він усе на хвильках колихається, бо вода ж там не замерзає, – розповідає Володимир Анатолійович. – А потім нам пояснили, що це опудало птаха, спеціально для очей комісії зроблене. Там же перевірок багато проводилося, тож треба було створити ілюзію, як у нас усе добре. Так людей дурили. Та і відповідні структури працювали, ой як добре. Всі листи додому перечитувалися й пересівалися, аби чогось зайвого хтось не розповів». А ще таргани там були, жартує він, таких і не бачив – здоровенні, певно, для фільмів про прибульців їх просто трішки збільшували. Щури, немов п’яні та одурманені, бігали під ногами та падали у колодязі-шурфи.

Прикмету гарну пам’ятає наш співрозмовник. Побачили, як люди біжать до «пєчки». Чому? А бувалі та досвідчені говорять: «То добре, коли до неї, значить, нічого страшного. А коли від неї, то вже і тобі треба ноги в руки і чимдуж бігти, щоб вчасно втекти». Це, звичайно, жарт, але він із таким серйозним присмаком…

«Були такі люди, які намагалися більше виїжджати на станцію, – згадує Володимир  Шелкоплясов. – Я маю 73 виїзди. А їм, певно, мало було, бо за кожен виїзд заробітна плата вища була, тож і просилися зайвий раз до реактора. Особливо шахтарі, вони ж мали найбільші гроші за роботу. Дехто за свої виїзди автівки купував. На жаль, не знали вони тоді, що на цій машині не довго їздитимеш». Багатьох знайомих уже немає на білому світі. І ніякими автівками не зітреш із пам’яті те, що довелося побачити та пережити. Нагороди, звичайно, навіюють спогади. Медаль «Захиснику Вітчизни» має своє місце у житті, та втрачене на реакторі здоров’я нагадує про це частіше.

Після Чорнобиля і життя наче б то налагодилося, стало на свої рейки, і родина з розумінням сприйняла та раділа, що татко повернувся додому вже аж 1 березня 1988 року. Такий собі подарунок своїм дівчатам зробив, особливо Людмилі, адже перед її днем народження приїхав. А дівчат у нього троє! Людмила Павлівна, з якою ось уже понад 40 років прожили в любові та злагоді. Після того, як колись познайомилися на танцях на День Перемоги, запала в душу так, що й залишилася там назавжди. А ще ж донечки Світланка та Юлечка дуже чекали на татка! Як не подарувати їм усім на 8 Березня приємну зустріч.

А потім – робота. Знову БТІ: від техніка, старшого техніка, інженера до начальника бюро. Досвід роботи підказував правильні рішення, підхід до кожного клієнта, правові норми. Були в житті великі перемоги і щастя, негаразди і труднощі. Всьому раділи разом, переборювали із родиною. Так і сьогодні. Радіють онукові Богдану, чекають його на гостину. Чекають Юлію із закордонної поїздки. Отак у чеканні цими зимовими днями і лине час для Володимира Анатолійовича Шелкоплясова: у новинах про нинішню ситуацію в світі, про роботу громадської організації, де він зустрічається із побратимами-«чорнобильцями», у спогадах про минуле, яким би воно не було, добрим чи сумним. Адже все це – життя зі своїми сюрпризами та життєвими обставинами. Тож треба радіти кожному новому дню, кожній миті, які воно дарує. Треба ще онука оженити та на правнуків майбутніх поглянути. Будемо жити, Володимире Анатолійовичу! Чекати на щасливі зустрічі…

Олена БОНДАРЄВА