Був час, коли лебединська спільнота знала цього статного чоловіка за багатьма дописами до нашої газети. Неодноразово на сторінках «ЖЛ» з’являлися його матеріали про садівництво, були краєзнавчі дослідження та розповіді про видатних особистостей. Крім того, що Володимир Петрович Медведь – активний дописувач та друг нашого видання, шанований лікар, полковник запасу, досвідчений садівник та краєзнавець, він іще має звання ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Так, він свого часу віддав Батьківщині певний період життя, приурочений боротьбі з «мирним» атомом.
А скажіть-но, будь ласка, хто із нас знає історичну лінію свого роду? А Володимир Медведь глибоко вивчав її, знаходив коріння своїх пращурів. Він дослідив кілька ліній свого роду по батьковій та по маминій лініях у четвертому поколінні, а по бабусі Одарці Андріївні Рожовецькій аж до шостого покоління. У Лебединському художньому музеї є автопортрет рідного брата його прадіда у п’ятому поколінні Петра Федосійовича Рожовецького. У сімейному архіві Володимира Петровича зберігається військовий квиток і дембельська характеристика за підписом князя Оболенського, командира лейбгвардійський Преображенського полку, де прадід служив батальйонним горністом у званні молодшого унтерофіцер.
Народився Володимир Медведь у Михайлівці, як сам любить говорити, у Мошенському яру. Теплі дитячі спогади огортають нашого співрозмовника: як утікав колись на пасовисько, де пасли коней, бо любив цих серйозних тварин понад усе, як катався верхи… Як глибоко шанував батьків. Петро Павлович та Євдокія Федорівна були авторитетом для хлопця, він завжди дослухався до їхніх порад. Тож після Михайлівської десятирічки, коли Володя загорівся бажанням стати льотчиком-винищувачем, батько, застосувавши свій природний педагогічний хист, зумів м’яко його переконати й змінити синову мрію. Тому й вирішив Володимир вступати до Полтавського медінституту на лікувальний факультет. Та от перша спроба виявилася не вдалою. Щось не склалося, певно, не досить добре знав потрібні предмети, зізнавався він сам собі. Тому поставив за мету добре підготуватися, конспектуючи кожну потрібну для вступу тему з необхідних предметів фізики, біології та хімії. Не було жодного вечора, щоб він не конспектував хоча б одну! Водночас він навчався в Охтирському автомотоклубі, де готували водіїв для армії. Закінчив із відзнакою за зайняте І місце у змаганнях із фігурного водіння автомобіля. Наступного року Володимир, успішно здавши вступні іспити, став студентом Полтавського медінституту. Навчався добре, завжди отримуючи стипендію. Із дипломом «лікувальна справа» за спеціалізацією лікар-терапевт повернувся до рідного дому і став працювати дільничним лікарем. Через три місяці був мобілізований на строкову армійську службу, яку проходив у батальйоні забезпечення навчального процесу вищого командного загальновійськового училища ім.Фрунзе у Києві. Був в.о. лікаря, фельдшера та санінструктора, залежно від ситуації, добре стріляв, випробував кермо як цивільної, так і військової техніки. І знову, відслуживши строкову, став лікарем у Лебедині. До спецзборів…
А це була мобілізація до Чорнобиля на ліквідацію наслідків аварії. Володимир Петрович не міг відмовитися, не дозволяла йому його громадянська позиція. «Мої батьки вчили мене патріотизму. Колись, іще у Другу Світову батька погнали до Німеччини. Причому гнали пішим ходом, з обозом, – розповідає він. – Довели аж до Черкаської області. Зачувши, що поблизу діє партизанський загін, він утік і приєднався до партизанів. Мама аж тричі втікала, вистрибуючи на ходу із вагона, і переховувалася у родичів, а до Німеччини так і не потрапила. Навіть думки не виникало якимись шляхами обійти службу в Чорнобилі. У військкомат з’явився як належить, і 16 серпня 1987 року потрапив до окремого батальйону спецзахисту, до хімбату. Ми стояли в Ораному, тільки подалі від інших, за ліском і болотом». Прибули вночі, а на ранок його призначили заступником військового коменданта АПК-2, а через два тижні він уже став виконувати його обов’язки. Він виїжджав для дезактивації адміністративно-побутового корпусу, цеху підземних теплових комунікацій, особового складу різних частин військовослужбовців, які вони «чистили» від радіоактивного сміття. Володимир Медведь відповідав іще й за списання «забрудненого» майна, супроводжуючи його на відповідні могильники. «Хотілося би подякувати тим офіцерам, які були в нарядах на різних точках станції, – говорить Володимир Петрович, – за підтримку і розуміння. Вони усіма доступними способами намагалися зменшити для людей дози опромінення».
А спогадів і позитивних, і негативних у нього дуже багато. Як із засобів захисту залишався єдиний «лепесток», маска на обличчя, як правдами й неправдами діставали змінний одяг, щоб перевдягатися, бо умови були такі, що доводилося і службу нести, і на місце дислокації приїжджати в одному й тому ж одязі. Тому доводилося діставати спецодяг самотужки, по бартеру.
Той, хто бував у третій зоні небезпеки, а це сам епіцентр вибуху, насправді усвідомлює, яке опромінення отримав за 59 виїздів на саму станцію Володимир Медведь. Робочий день 12 годин, плюс 2 години дороги туди і 2 години назад по 30-кілометровій зараженій зоні. І так було кожного дня, без вихідних. Це досить серйозне навантаження. 8 годин відводилося на сон. «Але за ці вісім годин ми у своєму вагончику №3, – сміючись розповідає він, – і вечерю влаштовували, і по 150 випивали, і встигали потанцювати, зіграти в шахи, розписати пулю (партію у преферанс). Гроші з виграшу йшли у фонд наступних «наркомівських». Словом, організовували собі культурну програму. Тож на сон лише 4 години. В дорозі на роботу і назад досипали сидячи». Згадує Володимир Петрович величезну напругу на службі, яка потребувала розрядки. Називає імена колег-лебединців Анатолія Васильовича Товстого, Івана Васильовича Лещенка, які пішли у Вічність, висловлюючи співчуття їхнім родинам. Згадує й тих, хто ще тримається, живучи поряд у Михайлівці, Івана Вікторовича Андрієнка, Миколу Володимировича Цируліка та інших.
Небезпека кожного дня, психіка людини страждає. «Але ми не бачили крові, як це нині бачать наші воїни АТО. Страх, звичайно, був. Та на все слід дивитися з оптимізмом. І хоча проблем нині зі здоров’ям вистачає, іноді лізуть у голову страшні думки, та все ж переборюєш себе. Я з дитинства оптиміст, – ділиться думками Володимир Петрович. – Люблю радіти життю, милуватися природою, люблю веселу компанію і радість спілкування. А це все – неабиякий позитив! Не останню роль відіграє і медична освіта: розумію, як поводитися, коли мозок чи серце відчувають проблеми в організмі, коли негаразди з печінкою, «щитовидкою», коли хоче відкритися виразка…» Та важливою підтримкою у житті він вважає розуміння своєї дружини Ніни Дорофіївни та готується до відзначення 40-річчя подружнього життя. Має щирі та відверті стосунки із сином Богданом, завжди чекає на гостину своїх наймиліших чотирьох онучок та онука. І так дідусеві Володі приємно, що найменшенька його вже впізнає, тягне до нього рученята. А у дідуся вдома ж скільки всього цікавого: і дерева, і кущі, вкриті цілющими плодами. А ще ж він винороб неперевершений! Може й досвідом поділитися, як дерево посадити, як урожай зібрати, як найсмачніше вино зробити.
Окремою сторінкою свого життя Володимир Петрович називає своє знайомство з Богом. Ще до отих «спецзборів» він мало про Нього знав, але завжди звертався, просячи допомоги та підтримки. «Я не хочу ідеалізувати і абсолютизувати це, але знайомство з Біблією, з її автором Єговою Богом та його Сином Ісусом Христом, завжди допомагає долати труднощі, вчитися сімейним стосункам, відносинам із іншими людьми, пізнавати сенс життя, – розповідає Володимир Медведь. – Ці знання дають надію, що Єгова рано чи пізно відповість на молитву, якої навчив нас Ісус Христос, у якій ми просимо, щоб прийшло Його Царство і реалізувалася Його воля на землі, як і на небі. Саме така надія і дає сили жити, мати позитивне бачення майбутнього». А взагалі, Володимир Петрович бажає всім міцного здоров’я, сімейної злагоди і знайомства з Богом, до якого він прийшов.
Олена БОНДАРЄВА
