Кожен заслуговує на повагу за свої справи, своє життя, трудові досягнення… Ці ж люди заслуговують на нашу повагу за відданість Батьківщині, своєму трудовому обов’язку, відвагу на вогненних рубежах четвертого реактора Чорнобильської АЕС. Започаткований «ЖЛ» спецпроєкт «Чорнобиль 35+» у рамках співпраці з ГО «Лебединська громадська організація Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль Україна» прагне познайомити лебединського читача із людьми, які дивилися в очі «мирному» атому, боролися із його загрозою людству.
Сьогоднішня розмова із Василем Люліним. Сором’язливий погляд цього чоловіка говорить сам за себе: «Я не думав, що про мене розповість газета». Та газета має говорити про таких як Ви, Василю Андрійовичу. Адже слід не лише згадувати героїв у визначний день, слід приділити їм якомога більше нашої уваги, бо, дякуючи їм, сьогодні наш світ врятований від чорнобильського ядерного полум’я.
І що ж це за чоловік – Василь Андрійович? Найперше, він – наймолодший син у звичайній родині колгоспників із Кам’яного. Андрій Якович та Анастасія Федорівна вже мали двох доньок, коли на світ з’явився малий Василько. Ото було втіхи для сестричок Тетяни і Ліди глядіти братика! Та дитинство завжди збігає за Псільською водою, тож, закінчивши місцеву десятирічку, пішов навчатися на водія в Лебединську автошколу. Трішки попрацював до армії – возив молоко на Лебединський маслозавод із місцевого господарства на новенькому молоковозі. А потім – армія. Служба закинула до Польщі, у Щецинське воєводство, на Ключевський аеродром. Там стояли радянські літаки. Василь Люлін потрапив до дивізіону зв’язку і радіотехнічного забезпечення. Координували польоти радянської бойової авіації. І сьогодні Василь Андрійович дивується: яка була країна, скільки було закордонних військових баз на повному забезпеченні, скільки грошей ішло на першокласне обмундирування, на заробітні плати офіцерському та рядовому особовому складу, на добротне харчування та проживання, яка була військова інфраструктура… Де все це, де колишня бойова міць, якою хизувалися перед іншими країнами? Чи, може, то було просто про чуже око?
Та питань більше, ніж відповідей у цього чоловіка. Повернувшись зі служби додому, пішов працювати на лебединське АТП-18037. Обслуговували вони місцеві колгоспи на перевезенні урожаю, добрив, інших вантажів. Своїм ЗіЛ-130 об’їздив увесь район, побував і за його межами у робочих справах. Згодом перейшов водієм у райпобуткомбінат. Створив родину, звів власними руками будинок. Жити б і жити…
Та шлях перетнув Чорнобиль. Почалася мобілізація на ліквідацію наслідків аварії на АЕС. Це сьогодні її називають техногенною катастрофою, а тоді це була просто аварія. Та Василь Люлін потрапив туди на початку 1988-го, у зимові холоди. Тоді вже знали, що страшно, а що не дуже, чого остерігатися, а що може бути дозволено. Багато хто говорив, що вже все: полум’я загасили, чорну роботу виконали, значить, робити там нічого. Призвали його через військкомат. «Це було якесь кіно, – згадує Василь Андрійович. – Приїхали автобусом, вказали час, за який я мав зібрати речі першої необхідності. Зібрався, заходжу в автобус, а там на задніх сидіннях чоловіки сидять, «поляна» накрита, аби випити-закусити. Вони всіх зазивають, пригощають. І хто ж відмовиться напругу зняти? А потім набрали таких як я повний автобус, привезли до Сум на відправку до Чорнобиля. А тих, хто пригощав, серед нас уже не було. Цікаво, хто ж нам напругу знімав?»
Привезли всіх до Ораного. Працювати довелося у хімічно-ремонтному батальйоні водієм-дозиметристом, старшим групи. Були там такі машини АРС, по типу наших пожежних, які поливали все довкола станції, та й на самій станції. Вони ж їх ремонтували, знімали насоси, перевіряли двигуни, мили, ремонтували. Обов’язковою вимогою була бірка, де вказувалося прізвище ремонтника, який здійснював обслугу. Будь-який брак у роботі не допускався. Василь Люлін виїжджав на станцію 32 рази. Норми виїздів на той час уже не було, тільки за рівнем «схопленої» людиною радіації суворо слідкували. Перевіряли зміну одягу, гігієну, все обробляли, змивали, перевдягали. «Бувало й таке, що одягали костюми не свого розміру, – згадує Василь Андрійович. – Ото іноді комедія була! А приїжджали колись кореспонденти «Комсомольської правди», то з машини навіть сидіння повикидали, бо аж світилися радіацією. А додому ж її не везтимеш».
Та він не нарікає на погані умови, у яких доводилося жити і працювати. Навіть виправдовує, що, мовляв, розслабилися, бо подолали вогонь. Думали, певно, що вже все, закінчили ліквідацію наслідків аварії. Та, на жаль, не зупинили ланцюгову реакцію, не закінчилися ці наслідки для тих громадян, які своїми руками все робили, які ухопили радіації і тепер повільно йдуть із життя, маючи знівечене здоров’я та зранену душу. Повернувся Василь Андрійович додому у березні, пішов на роботу. Ще молодий, 31-річний, почувався добре, мріяв про здорове життя. Та через рік усе дало про себе знати. Звалила хвороба, лікарі, звісно, врятували, та «приписували» інвалідність. «Ну яка інвалідність у тридцять із хвостиком? – обурювався тоді Василь Люлін. – Так я тоді й не пішов на групу». Та через деякий час хвороба знову нагадала, що зона відчуження просто не минає. Значить, треба лікуватися, підтримувати себе у життєвій течії. Ото й пішло. Добре, що знайшлися в архівах документи від першого його захворювання, то й випала можливість зробити все швидше. Певний час Василь Андрійович працював у Всеукраїнському об’єднанні із захисту прав чорнобильців, був його представником у Сумській області. У лихі 90-ті знайшлися ті, хто хотів згуртувати сили колишніх ліквідаторів, відстоювати їхні права на лікування та забезпечення путівками у санаторії, та щось пішло не так і об’єднання прикрили. Вийшов на пенсію по інвалідності у 50 років. Якщо була можливість, то підробляв, а взагалі полюбляв возитися по господарству: тримав кроликів, бджіл. Та й сьогодні ще пасічникує потроху. Чекає на гостину дітей та онуків. Донька Наталія проживає у Лебедині, подарувала дідусеві шестеро онуків. Син Дмитро військовослужбовець, зараз у Харкові. Боліло серце Василя Андрійовича за сина, коли він майже рік воював із ворогом у Мар’їнці. Було й таке, що доводилося прощатися з батьком, бо гаряче «придавили» окупанти на східному фронті. Та все обійшлося-минулося, тільки сліди війни залишило на серці. Він навідує батька зі своїми двома дітками-школярами, хвилюється про нього.
І життя потроху йде. З часом знаходяться відповіді у Василя Андрійовича на його численні запитання, то одне він усвідомлює: якщо є відповідь, є впевненість, то треба дивитися в майбутнє. І знати, що воно обов’язково буде, обов’язково прийде час, коли можна торкнутися щастя і просто жити, збувши про страшні рани, нанесені Чорнобилем.
Олена БОНДАРЄВА
