Продовжуємо наші розповіді про героїв, які мужньо захищали людство від атомного полум’я. У співпраці з ГО «Лебединська громадська організація Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль Україна» газета намагатиметься розповісти про тих, кого кликала Батьківщина порятувати життя на землі від наслідків техногенної катастрофи. Тож сьогодні наша розмова про Валерія Петровича Меренкова.
Людина невтомного запалу та веселого характеру. Але просить не дуже про нього «розписувати». «Такий, як і всі, – говорить він. – Тоді так треба було, бо життя того вимагало». Валерій Меренков сам не лебединський. Запитаєте, як же він до нас потрапив? Для цього треба відслідкувати його життєвий шлях. Народився він аж у Орловській області, в Росії. Є там таке село Новосьоловки Колпненської селищанської ради. Тато й мама Петро Олексійович та Олександра Федорівна днями працювали на різних роботах у місцевому колгоспі, а хлопцеві залишалося навчатися у школі та допомагати вдома. Після початкової школи у рідному селі він закінчив восьмирічку у селі Яковка. І… подався у світи. Навчався аж на Донеччині, у Костянтинівському ПТУ на машиніста склоформувальних машин, аби згодом виготовляти пляшки, вази та інші скляні вироби. Отримав направлення до Одеси. Там були два «скляні» заводи, тож на один із них, той, що на Молдаванці, і потрапив Валерій Меренков. Сумлінно виготовляв пляшки, що розходилися по всьому колишньому Союзу. Працював до призову в армію. Закінчивши школу сержантів у військовій навчальній частині Татіщево-5, служив у ракетних військах у Бологоє-4 Тверської області. «Это где-то между Ленинградом и Москвой», – співалося у колись відомій пісні. Об’їздив по службі чимало доріг. Бував і під Новгородом, і на Валдаї. Та прийшов час демобілізації. Тож він повернувся до рідного дому, на Орловщину.
Вивчився на водія та гайнув назад у Костянтинівку. Там працював помічником машиніста тепловоза, жив у великому робітничому гуртожитку. І зустрів чудову дівчину Катерину, з якою вони й вирішили назавжди поєднати свої долі. І тут підходить відповідь на питання, чому ж Валерій Меренков опинився у нашому Лебедині: та тому, що Катерина із Кам’яного. Вона навчалася у Горлівці і після цього працювала поваром в одному із закладів Костянтинівки. А проживали вони у одному гуртожитку. Отож і сталося так, що росіянин залишився в Україні.
Попоїздив він по світу, шукаючи кращого місця. Із дружиною потрапили до Криму. Там якраз велося будівництво атомної станції та міста Сонячного, де мали б жити ядерники. Та довелося йому зайнятися викладанням – навчати старшокласників тракторній справі. У Криму і первісток Максим у Меренкових народився. І вже аж потім назавжди переїхали вони до Лебедина та й осіли тут назавжди: будинок звели гарний, син молодший Віталій народився.
Валерій Петрович знайшов роботу на комбікормовому заводі, бо робочі руки потрібні були скрізь. Тож і на заслужений відпочинок пішов із цього підприємства. Та пішов, на жаль, раніше потрібного терміну, у 47 років. Отримав пенсію по інвалідності як учасник ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС. 1 вересня 1986-го викликали його повісткою до військкомату. «Підняли о шостій ранку, – згадує він. – Може, думали, що втікатиму? Та куди там за тих часів можна було втекти? Хоча бачили, що тих, у кого були потрібні знайомства, не взяли, залишили не придатними. А я з’явився на призовну дільницю. Бо звик до того, що Батьківщина сказала, значить треба. Усі здогадувалися, куди належить їхати, що робити». Потрапили вони до Ораного, у ліс. «Де там жити? – продовжує розповідати Валерій Петрович. – Нормальної вбиральні навіть не було. Довелося самим для себе будувати. А взагалі, я там водієм працював. Зробив 19 виїздів у досить таки «гарячі» точки станції та поза нею. Набрав свої рентгени швидко, тому перевели на посаду заступника командира роти з технічного обслуговування». Він і людей підвозив на роботи, бо міст через Прип’ять будували, і «брудну» техніку ремонтував. Звичайні сірі чорнобильські будні осінньої пори. Щоправда, годували їх тоді відмінно, діставалося їм, певно, найкраще, на його думку. На харчування, до речі, ніхто із ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС не скаржився.
У таких буднях промайнув час із великим бажанням повернутися додому, обійняти своїх рідних. Тож десь після 24 листопада він уже був у Лебедині. Видали йому довідку про дозу опромінення, звичайно, написали там потрібну цифру, хоча й була вона більшою. Та не дозволяли на той час перевищувати їхні норми. «Це ще нічого! – згадує Валерій Петрович. – Тим людям, які були в липні, до нас, навіть кількість виїздів не фіксували! Призвичаювалися, певно, до «атомної» обстановки. А мені згодом навіть відпустку дали на кілька днів за гарну роботу. А на підприємство, де я працював, надійшов вдячний лист від командування частини».
Ось так зі звичайних працівників і зростають герої. Нехай що би там не говорили, хто, де і коли ліквідовував наслідки тієї страшної техногенної катастрофи, та люди там були, вони не відмовилися від «брудної» роботи, від якої залежало життя усіх нас. Вони виконували накази. І сьогодні глибоко переживають чорні плями, залишені атомним полум’ям у житті та втраченому здоров’ї. І, не дивлячись на це, залишаються оптимістами та сподіваються лише на себе ти на свої сили. Бажають побачити завтрашній день і дивляться у майбутнє. Як і Валерій Петрович Меренков. Зустрічають вони з Катериною Дмитрівною сьогодні онучка Матвійка, синочка Максимового, – ще такого малого й цікавого. Радо вітають Віталія зі спортивними перемогами, адже він ще з дитинства закохався у спорт і сьогодні активно ним займається. А у вільний час – на риболовлю! І зимову, і літню полюбляє Валерій Петрович, аби тільки клювало. Він на багатьох водоймах свої вудки скупав і улов мав неабиякий. Тож нехай ловиться рибка, велика і маленька, нехай прибуває здоров’я у героя-чорнобильця, нехай йому щастить, бо життя продовжується…
Олена БОНДАРЄВА
