Сьогоднішня наша розповідь спецпроєкту «Чорнобиль 35+» у рамках співпраці «ЖЛ» із ГО «Лебединська громадська організація Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль Україна» про одного з наймолодших героїв-ліквідаторів наслідків аварії на ЧАЕС. Так, йому на той час було лише 19, він служив у лавах армії і виконував наказ вищого командування. Він був усього-навсього солдатом строкової служби…
Наш співрозмовник – привітний чоловік із Михайлівки, добрий знайомий газети. Неодноразово його прізвище згадувалося на сторінках у репортажах із сільськогосподарських підприємств, із урочистостей та засідань «чорнобильців». Олександр Ткаченко – голова Лебединської районної громадської організації «Союз Чорнобиль Україна». Сьогодні вони працюють у напрямку до об’єднання із «міською», у них є порозуміння і взаємодопомога, є плани на майбутнє.
Олександр Ткаченко із отих цілеспрямованих юнаків, які вважали, що треба чогось досягати у своєму житті. Батьки Іван Ілліч та Лідія Михайлівна доклали зусиль, аби їхній син не байдикував, допомагав, навчався, став людиною. Прагнув цього і сам Сашко. Тож після місцевої десятирічки вступив до Маловисторопського радгоспу-технікуму ім.П.С.Рибалка. Мріяв стати зоотехніком. І став ним, уже закінчивши Сумський інститут сільського господарства. Та це було пізніше, бо навчання перервав призов до армії. На той час службу ніхто не відміняв, і у 1984 юнак пішов до війська. Потрапив до Київського військового округу у Дніпропетровськ (так колись було), у топографічні війська. Навчали складати військові карти місцевості, адже на той час передислокація військ була регулярною. Звичайно, це була велика секретність і відповідальність. Взимку вони перебували у військовому містечку, а влітку – у польових умовах: під Києвом, Черкасами, Житомиром.
«Так склалося, що ми стояли під Житомиром, коли пройшов слух про пожежу на 4 енергоблоці Чорнобильської АЕС, – згадує Олександр Іванович. – Після того ми місяць були на полігоні, бо повідомили, що до нас має приїхати Міністр оборони. Одного разу сиділи у наметі, дивилися телевізор, а у нас був маленький портативний. І раптом так збоку, зовсім поряд з’явилися червоні лампаси. А це, звісно, вище начальство. Позіскакували з місць із переляку. Та він якось нас заспокоїв і запитав: «Що, хлопці, розслабилися?» – «Та наче й так» – «Ну що ж, завтра о 5:00 виїзд у Чорнобиль». А нам що? Наказ є наказ».
Їхнє місце розташування було поза 30-кілометровою зоною, у лузі під якоюсь посадкою. Перевдягнули, видали теплу спідню білизну, хоча вже початок червня був. «Ми мали визначити масштаби вибуху, площу, на яку розкидало уламки навкруг реактора, мали оновити карту всієї зони відчуження, – розповідає далі наш співрозмовник. – А реактор іще «курівся». Ми його весь обходили, обміряли». Якось страшнувато було бачити зовсім руді сосни у напрямку, куди вітер хмару поніс. А от із протилежного боку ті ж сосни були зеленими. Словом, виконували свою роботу, дивилися зовсім поряд на дим із реактора, як із жерла вулкана. А що, зняв респіратор, покурив, одягнув і далі пішов. Поспостерігав за реактором, за людьми, які крутилися поряд, за вертольотами, які і поливали, і мішки з піском скидали. І так кожного дня. «Керував нами майор. Та і він, видно, не усвідомлював усієї серйозності ситуації. А коли увімкнув дозиметричний пристрій, – згадує Олександр Іванович, – а воно як дало, як зашкалило! То ми бігом звідтіля втікали».
Запам’яталася Прип’ять. Таке чудове місто. Він же звик бачити перед собою звичайні хати, тож вразило те, що не було там приватного сектора, люди жили тільки у поверхівках, усе чисто, красиво, скрізь кафе, ресторани. Справжнє сучасне місто! І… все спорожніле, немов мертве… Людей немає, залишилися автомобілі на стоянках, квартири. Та вже потроху й мародери починали «працювати»… Тож служба вдалася у Олександра Ткаченка!
На дембель він зібрався восени. Пам’ятає, як вишикували всіх на плацу, як його викликали і перед усіма вручили Почесну грамоту за відмінну роботу в Чорнобилі. Та й записали це все у військовому квитку. Уже сьогодні він розуміє: добре, що записали, бо спробуй доведи, що ти там був, біля реактора працював. Та він нікому й не говорив, що в Чорнобилі на пожарищі службу нести довелося. Вдома не знали.
І тільки тоді, коли почали видавати продуктові набори для чорнобильців у сутужні часи, Олександр Іванович пішов до військкомату уточнювати, що йому робити. Там додивилися, поставили його на облік, присвоїли ІІ категорію, та через деякий час переглянули і поставили І. От родина й дізналася, що він побував у тому радіаційному пеклі. Захвилювалася тоді і його кохана Ольга, яка вже була дружиною. «Усе життя в напрузі, – хвилюючись говорить наш гість. – Завжди в переживаннях. Я ж був ТАМ, а як же майбутні діти? Не дай Боже, із ними щось трапиться – це ж я винен, що вчасно не поговорив із рідними, не зізнався. Коли діти хворіли, списував на власну провину. Та все обійшлося, слава Богу!» Ольга сприйняла з розумінням, бо хто ж тоді б не звернув увагу на ставного парубка, який на своєму мотоциклі приїжджав на вечірні гуляння. А вона потрапила до Михайлівки за розподілом після закінчення Сумського кооперативного технікуму працювати у сільпо бухгалтером. Веселушка, уміла з людьми спілкуватися, але проти Олександра не встояла. То й залишилася у нас назавжди.
А він після армії працював на місцевому племзаводі зоотехніком у Першотравневому, згодом – у самій Михайлівці. Сільгосппідприємство ж велике, утримувало на той час чимале поголів’я худоби, тож робочі руки потрібні були всюди. Потім працював бригадиром ферми, начальником товарного комплексу. Один час і директором племзаводу «Василівка», який був у підпорядкуванні «Михайлівки», працював, налагоджував його роботу. Сьогодні Олександр Іванович – заступник директора ТДВ «Племзавод «Михайлівка» і водночас – «чорнобильський» пенсіонер із 2020 року. Та ще відчуває у собі сили працювати.
Має він за свою службу орден «За мужність» ІІІ ступеня та медаль «За відвагу». Наголошує, що орден отримав, дякуючи колишньому голові ветеранської організації Володимиру Симоненку, бо він дуже переймався заслугами ветеранів та чорнобильців, допоміг зібрати всі необхідні документи. Сьогодні вручають тільки ювілейні медалі. «Колись ліквідаторам наслідків аварії на ЧАЕС були значні пільги, квартири давали, путівки, а нині… – роздумує Олександр Ткаченко. – Мало сьогодні уваги. Певно, думають, що все пройшло, вивітрилося. Ні, воно тримає нас у своїх лещатах, нагадуючи про страшну атомну стихію. Та у кожного українця воно відгукується на здоров’ї. Бо всі ми постраждали».
А що ж сьогодні? Син Сергій та донька Вікторія проживають у Сумах, приїжджають до батьків на гостину. А дідусь Саша з бабусею Олею чекають ще й малого Матвійка, готуючи йому подарунки. Дідусь же полюбляє і в садку власному попрацювати, тож є і яблука соковиті, і малина, і багато іншого, вирощеного власними руками. Для дітей вистачає! Іноді виходить Олександр Іванович на полювання, на риболовлю. Це також невеличке хобі, аби розвіятися від турбот, від клопотів, від напруженої праці. Тривалий час займається він проблемами чорнобильців, є головою районної організації. Та добре, що сьогодні вже об’єднання настає, тож спільно із Леонідом Плужником вони зможуть вирішити чимало всього нагального для своїх побратимів. Та це – попереду. Тому в добрий час, Олександре Івановичу! Весна надворі, а там – робота, садок, зустрічі з друзями, рідними. Уже 35 років минуло від чорнобильського вибуху. Уже не дев’ятнадцять… Життя не зупиняється. Воно стрімко лине вперед, вимагаючи впевненості, праці, розвитку.
Олена БОНДАРЄВА
