Спецпроєкт “Чорнобиль 35+”. Олександр Проценко: “Чесно заслужене звання”

І знову наша розповідь про людину, яка свого часу приборкувала атомне полум’я четвертого реактора на Чорнобильській АЕС. У рамках співпраці із ГО «Лебединська міська організація Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України» ми продовжуємо свій цикл матеріалів, аби наші лебединці знали, що поряд живуть ті, хто дивився в очі ядерному монстру і у жорстокій боротьбі переміг його. Чого коштувала ця перемога…

Ми зустрілися із міцним чоловіком, який доволі скромно зайшов до редакції. Приїхавши із Малого Висторопа, де він сьогодні проживає, Олександр Іванович уже знав, про що буде мова. Тож потроху про все і поговорили. Виявилося, що Лебединщина стала рідною для Олександра Проценка уже ось майже сорок років. А сам він із невеличкого села Нова Рябина Великописарівського району. Батько Іван Іванович працював директором відгодівельного комплексу колгоспу «Червона Україна», мама Антоніна Олексіївна була завідувачкою табору праці і відпочинку для школярів. Якщо хтось пам’ятає, була колись так звана п’ята трудова чверть для учнів, які працювали у таких таборах на різних роботах, допомагаючи колгоспам: збирали овочі, фрукти, ягоди, сапали соняхи, моркву, буряки. Словом, привчалися до роботи. Закінчивши місцеву восьмирічку, а потім Правдинську середню школу, Олександр місяців зо два працював у колгоспній будівельній бригаді, до осіннього призову на строкову службу. На армію він не скаржився, адже довелося служити у прикордонній сухопутній бригаді у Ялті. Два роки швидко злетіли, і кримський берег Чорного моря залишився позаду. На Новий Рік приїхав додому, зробивши подарунок рідним. Через деякий час одружився на маловисторопській дівчині Вірі. Вона на той час навчалася у Сумах, в інституті. От цікаво, як же вони познайомилися? «Та просто! – усміхається Олександр Іванович. – Моя мама із Малого Висторопа, тож я частенько бував у бабусі й дідуся. Там і познайомилися, і одружитися вирішили. Так і потрапив до вас на Лебединщину». Отака доля писарівського парубка. Закінчивши курси водіїв, працював у місцевому радгоспі. Згодом навчався у технікумі на агронома-організатора. Працював у Гарбузівській виробничій дільниці. Потім вирішив знову повернутися до Висторопа й працювати звичайним водієм у радгоспі.

Звичайним 26-річним водієм і до Чорнобиля потрапив, отримавши повістку з військкомату «на перепідготовку». Тоді всі таку отримували. Його навіть цікавість взяла, бо він же прикордонник, а таких не чіпали. Було вже 5 січня 1987-го, і всі здогадувалися, де ця перепідготовка проходитиме, причому добровільно-примусово. Де ж саме працював Олександр Проценко? Як і багато інших, вони стояли в Ораному, тільки їхня частина була трішки поодаль. Певно тому, що працювали там, де перебувати можна було тільки лічені хвилини. І то у спеціальному захисному одязі. Там, на даху станції, над розбурханим четвертим енергоблоком, вони прибирали уламки графіту, який порозлітався під час вибуху. Робітників розбивали на групи по кілька чоловік. Спочатку йшов він, дозиметрист зі спецприбором, вимірював, визначав, скільки часу там можна перебувати людині. Бувало, що хвилин зо 20, а, бувало, й усього 3. А на даху взагалі 1 хвилина дозволялася. Бо «фон» просто зашкалював. А Олександр, тоді ще зовсім молодий і міцний, витримував. Та щось таки зламалося в ньому, коли почало «рвати» голову, «ламати» кістки. Це отой фон дав про себе знати відразу ж там, на даху. Та робота прибиральника така, що доводилося їхати й завтра, і післязавтра. І нехай голова болить, аби закінчити швидше. Так вимагало керівництво. «А радіація? Та що там радіація! – хитає головою Олександр Іванович. – Нам навіть машини не міняли, коли на станцію вивозили, не мили їх. Як «брудними» були, так ними і залишалися. Просто проводили огляд приборами. О, на твоїй шапці є рентгени. Підійди до стовпа, вибий її. А хлопці так і робили. Знову виміряв: о, вже допустима норма. Можеш далі їхати. Ото і всі застереження». Це сьогодні серйозно сприймається, а тоді просто смішило чоловіків. Знали чи не знали про шкоду здоров’ю, а працювати треба було. 36 виїздів на реактор зробив Олександр Проценко, а записали в паперах 28, бо так тоді вимагалося. Та й його «власні» рентгени зменшили, бо не можна було «завищувати». «Але сказати, що зовсім не звертали уваги на радіацію, не можна було, – розповідає він. – У кого на індивідуальному дозиметрі було понад 20 рентген, навіть не допускали до роботи. Був один серед нас. Приніс із собою якісь круги для точіння, поклав під матрац, сподівався додому повезти, бо пригодиться. А на ранок не піднявся: кров носом, радіація аж дзвенить. Так його вже через п’ять днів додому відправили й намет, де вони жили закрили».

А ще згадує Олександр Іванович зимовий сосновий ліс. Усі дивувалися, що він стояв на морозі і не виблискував зеленою хвоєю, а був зовсім рудий, обпечений. Бо на нього перший викид пішов. Чомусь на листяні дерева радіація не так діє, як на хвойні. Це немов пам’ятник усім постраждалим насадженням. «А взагалі, нам пощастило, що ми взимку працювали, – ділиться думками наш співрозмовник. – Нас морози придавили, сніг оті «викиди» прикрив. А влітку гірше: пилюка радіоактивна всі бронхи та очі пороз’їдала людям».

Повернувся до родини Олександр Іванович 7 березня, перед жіночим святом. Привіз за собою вантаж спогадів, якими й ділитися не хотілося, обіцянки держави піклуватися про ліквідаторів наслідків аварії. А тепер залишилося тільки згадувати та тримати здоров’я у власних руках, бо коли про себе не піклуватимешся, то кому ти потрібен. Медаль «Захисник Вітчизни» та нагрудний знак «Учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС» навіюють роздуми над буттям людини, що чекає її на життєвому шляху. А далі – праця: агрономом у Маловисторопському технікумі, де практикував студентів на виробничих ділянках, головним агрономом об’єднання «Суми-цукор» у Катеринівці, потім у «Райз-Максимко». І вийшов на заслужений відпочинок, на так звану чорнобильську пенсію по групі інвалідності. А що тепер? Тепер із Вірою Петрівною потроху займаються господарством, чекають на гостину сина Руслана з онучками Настею та Анечкою. Пишається сином родина Проценків: він нині військовий, полковник, воював на східних рубежах України, пройшов Дебальцевський котел, отримав вищу школу участі у боях.

Розповідає Олександр Іванович, як подобалося йому колись ходити на полювання. Давненько це було. До Чорнобиля, бувало, долають цілі квартали, вполюють дичину. А після нього усе менше й менше кілометрів проходив мисливець, щось стримувало, не дозволяло йти на великі відстані. Його вірний пес Дік завжди допомагав йому, а тепер рветься на полювання, але господар не поспішає. Здоров’я не дозволяє займатися своїм хобі. «Ноги не слухають, відмовляються йти далеко», – говорить він. Але раптом його обличчя світліє. Він згадує свого батька, свого дідуся-орденоносця, розповідаючи, як вони співали, які в них були голоси. Дідусь Іван Семенович, виявляється, був дияконом у церкві, мав чудовий голос. А тато Іван Іванович – членом комуністичної партії. Тож на парткомі йому частенько дорікали, що його батько служитель церкви, що я, дитина, ходжу з дідусем до храму Божого. Та дідусь був не з лякливих, він усвідомлено обрав духовне життя. Тож не могли партійці його чимось зламати. Бо орден Червоної Зірки чесно заслужений у боях Другої Світової війни …  

Так і лине життя колишнього ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС. Хоча не можна називати таких людей колишніми, якщо своїм життям і здоров’ям заплачено за це звання, чесно заслужено у самому епіцентрі зони відчуження. Вони назавжди залишаються захисниками людства від атомного полум’я, від ядерної стихії. То ще поборемося, ще зустрінемося і обговоримо чимало проблем, ще попереду, певно, найвизначніші події чекають.

Олена БОНДАРЄВА 

Поділіться
[uptolike]