Спецпроєкт “Чорнобиль 35+”. Микола Шиян: “Будувати своє життя”

Микола Шиян сам із Марусенок. Є таке сільце під Штепівкою. Як і всі сільські дітлахи, бігав луками, пас гусей, словом, допомагав по господарству. Як і всі тоді малі марусенківці, ходив спочатку до початкової школи у селі Радянському (колись була така назва сьогоднішнього села Слобода), потім закінчував Павленківську восьмирічку. На той час вона ще була такою. А потім Микола вступив до Маловисторопського сільськогосподарського радгоспу-технікуму імені маршала П.С.Рибалка. Закінчив навчання, пішов працювати.

Звичайна доля складалася у цього юнака. Трудився у колишньому радгоспі ім.ХХV з’їзду КПРС, допомагав удома, зустрічався з дівчиною, яка стала найкращою та коханою на все життя. Його Віра і в армію проводжала, і листи писала у Далекосхідний військовий округ, у м.Шимановськ, де дислокувався його окремий саперний батальйон, і зустрічала вдома. А там і побралися згодом, коли вже повернувся після служби. Пішов жити у родину дружини, бо так склалися обставини. Шанував тещу як рідну матір, бо його мама пішла у Вічність. Тільки могилку й побачив, коли із армії повернувся. «Поки жива мама, – із сумом говорить Микола Шиян, – поки ти живеш за її добротою, за її теплом. А мені довелося рано із цим попрощатися. Коли вона відходить у кращі світи, вже сам думаєш про себе, про родину, про вирішення всіх проблем, стаєш на шлях самоствердження, сам будуєш своє життя».

А потім усе раптом розділилося на дві частини. Тільки-но в липні 1986-го повернувся із армії, тільки-но сім’ю створив, як уже 7 січня його викликали до військкомату. Тоді й говорили, що дали відпочити пів року, а потім, Миколо, збирайся знову до війська, будь готовий до нової «битви». Тільки от до якої, ніхто не зміг пояснити. «А хто тоді у нас що запитував? Кому було цікаво, чи є в тебе родина, чи є діти? Треба і все, – розповідає Микола Петрович. – А я молодий, іще не встиг забути армійські навички. Старший механік-водій був завжди потрібен на службі». Це вже потім вийшов відповідний указ не брати на службу ліквідатором наслідків аварії на ЧАЕС молодих чоловіків, у яких іще немає родини та дітей. А Микола Шиян іще не підпадав під цей указ. Зрозумів, звичайно, що доведеться служити у зоні відчуження, що доведеться мати справу з тим, чого не бачиш і не усвідомлюєш. Розуміли це і вдома, переживали, непокоїлися, чекали, аби скоріше повернувся.

Працював на «могильниках», як тоді говорили. Все, що привозилося із Прип’яті, загортали в ярку землею. А було там багато всякої всячини: різноманітні речі як побутові, так і промислові, техніка, якісь спеціальні пристрої. Усе «рятували» від своєрідного «мародерства», адже тоді знаходилося багато охочих «вилучати та розпродувати». А все це було вкрито радіаційним пилом, все уражено атомом і повільно, але впевнено волею тодішніх «ділків» розповзалося країною. А треба було все це закопувати в землю. Такий був наказ. Ось так виростали «чорнобильські захоронення». Житло для призовників було облаштовано у Карагодській сільській школі. Це між Прип’яттю та Чорнобилем. Після трудової зміни їх возили на станцію купатися, перевдягатися, харчуватися. Їхня техніка стояла в автопарку. Періодично у таких, як він, брали кров на наліз рівня лейкоцитів. Якщо виявляли перевищення норми, відправляли додому. Тож Микола Петрович повернувся вже в лютому до рідної Штепівки.

Працював у тому ж господарстві, яке почало змінювати свої назви. Був і бригадиром тракторної бригади, і трактори-стом, і комбайнером. Давав лад у домі, адже майстер на всі руки: і у господарстві, і у будівництві. Може сам навіть піч викласти, аби пироги смачні у ній пекти, борщ варити та в домі щоб довго тепло було. А родина росла, з’явилися діти. Сьогодні вже дорослі. Син Микола в обласному центрі працює, донька Анна – у Києві. Вони влаштовують своє життя, приїжджають, навідують батьків. Добре, що телефони тепер є, можна часто спілкуватися. А Микола Петрович із Вірою Іванівною чекають їх на гостину. «Можливо, на Новий Рік з’їдуться всі?» – загадує наперед глава родини.

Оця друга, родинна частина життя тільки радує, заспокоює, заради неї хочеться жити. Та щось не витримує здоров’я у цього міцного з вигляду чоловіка. Ще ж рано себе «списувати», є ще справи на цьому світі, хочеться ще й онуків колись побавити. Та все «зароблене» в зоні відчуження часто дає знати про себе. Колись комісію один раз на рік проходив, а тепер доводиться по три-чотири рази звертатися до лікарів. Потроху тримається Микола Шиян, як і вся «атомна» рать, сподівається довше затриматися у житті, дивлячись, як «падають» і «ламаються» побратими-чорнобильці. Життя така штука, що іноді б змусив себе жити до ста років, та не відпускає щось такої мірки… Тим більше – чорнобильським попелом посипані їхні путі-дороги, ядерним полум’ям обпечені серця…

Переглядає Микола Петрович свої відзнаки та подяки за службу в чорнобильському хаосі, згадує зустрічі та розмови, думками повертаючись на свою роботу «там». Тож упевненості Вам, Миколо Петровичу. Ви лише нещодавно, на початку грудня, відзначили свій день народження. 56 – це лише початок розквіту чоловіка. Долайте негаразди, переступайте через оту «зону відчуження». Нехай здоровиться і щасливиться Вам на життєвому шляху. У добрий час вам крокувати й перемагати.

Олена БОНДАРЄВА

Поділіться
[uptolike]