«ЖЛ» продовжує цикл матеріалів про героїв Чорнобиля – наших земляків, започаткований спільно із ГО «Лебединська громадська організація Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль України». Тож наша наступна розповідь про почесного ювіляра, нашого земляка-лебединця, який відзначив свій почесний ювілей у День Збройних Сил України.
Микола Лобанов сповна присвятив свій трудовий шлях служінню Вітчизні. Робота, служба в органах правопорядку, знову робота, але вже в іншому підприємстві, виконання нелегкого обов’язку у зоні відчуження Чорнобильської АЕС і знову робота… Аж поки не стало підводити здоров’я. Аж поки не скувало тіло цієї мужньої людини. Аж поки не викинуло на узбіччя життя… І так уже п’ятий рік.
Микола Васильович перебуває вдома під захистом своїх рідних – коханої дружини Людмили Олексіївни, синів Олега та Олександра. Звичайно навідують друзі-побратими із громадської організації, приходять сусіди, влада вітає зі святами, але ж завжди поряд – найперша подруга і помічниця, рідна половинка, із якою прожили вже 48 років. Цю дату вони відзначили 25 листопада.
А що було до того? У Миколи Лобанова є одна із найсвітліших сторінок його життя: коли вони з Людмилою познайомилися. Так сталося, що на весіллі у друзів він був старшим дружбою, а вона старшою подружкою нареченої. Відгуляли весілля, відтанцювали, відспівали. А як побачив він Людмилу, то вже й обов’язки шафера йому стали приємніші, і день видався світлішим. То й почали зустрічатися. От тільки не довго. Весілля у друзів було у червні, а їхнє – у листопаді. «Молоді були, – говорить Людмила Олексіївна, – двадцять всього лише. Одружилися рано. Але вдало. Душа в душу живемо всі роки». Життя є життя, всього було у сім’ї Лобанових. Та як і в кожній. Але вона вдячна Миколі Васильовичу за любов, за повагу, за те, що він ніколи не образить нікого із родини, за двох синів, які нині вже дорослі, за те, що він обожнює онуків – малих Андрійка та Оленочку.
Та є й сумна сторінка у житті, з якої почалися затьмарені атомом дні. Микола Лобанов служив у правоохоронних органах, а потім перейшов працювати на колишню швейну фабрику. Ближче до дружини, жартували друзі, бо вона ж працювала на цьому підприємстві. Так уже склалося. І ось його викликають у військкомат на перепідготовку. Так тоді назвали цей призов. Із 1 вересня 1986 року, коли дітвора до школи пішла, Микола Васильович «перепідготовувався». Це було тоді звичною справою для чоловіків. Але коли дізналися, що потрапив у зону відчуження, то якийсь неприємний холодок пробіг за спиною. Уже із Ораного він написав листа додому, що, мовляв, усе добре, служить там всього лише «банщиком». А це значить, що він зустрічає тих, кого привозять із атомної станції, «приймає» їхній спецодяг, приводить його до ладу, пропускає людей далі до лазні. А в чому ж той спецодяг? Та з нього радіація аж «злітала»! Чи попереджували тоді про це працівників? Не говорили, як поводитися? Певно, що ні. Інакше б не руками згрібав речі, не пакував і не відправляв у пральню.
Свої рентгени набрав за місяць. Повернувся додому. Знову став до праці. Вийшов у 50 років на «чорнобильську» пенсію, але все ж продовжив працювати, бо треба ж було і родину утримувати – він же глава, він же господар. Та праця щось стала дуже втомлювати, підірване рентгенами здоров’я почало підводити. Перевірки, медогляди – все акцентувалося на чорнобильській «перепідготовці», яку отримав стільки років тому. А згодом почалися великі проблеми. Ось уже п’ять років, як Микола Васильович прикутий хворобою до ліжка, кімнати, вікна, у яке може поглянути на вулицю. З болем дивиться на свої чорнобильські відзнаки, сповна усвідомлюючи, що він, як ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС, виконав обов’язок перед своїм народом, прийнявши на себе удар атомної стихії на своєму службовому місці пліч-о-пліч із такими ж, як і він, побратимами-чорнобильцями. Має він почесну медаль «Захиснику Вітчизни», нагородний хрест «Чорнобиль-86. За мужність», розуміє, що на той час кожен робив би те, що наказують, виконував би розпорядження, був вірний обов’язку.
А нині, як і справжній захисник світу від ядерного полум’я, у день Збройних Сил України Микола Васильович відзначив свій день народження, своє ювілейне 70-річчя. Він би й сьогодні, як і колись на весіллі у друзів, танцював би зі своєю Людмилою Олексіївною, обожнюючи її. Та й сьогодні говорить їй: «Яка ти в мене хороша, кращої немає». А й справді немає! І в неї немає кращого, бо оте кохання, що миттєво спалахнуло червневим подихом літа, пов’язало їх назавжди. Поряд діти, онучата – всі люблять дідуся та бажають йому міцного здоров’я й гарного настрою. Бо життя в колі найрідніших, найближчих людей – це щастя родинне, главою якого є Ви, Миколо Васильовичу. Та обов’язково Ваша Людмила Олексіївна. Не треба скаржитися на здоров’я. Нехай воно за плечима, але кожен новий день радує тим, що є можливість його зустрічати. Із ювілеєм Вас!
Олена БОНДАРЄВА
