26 квітня 1986… Чорна дата, чорна звістка, що спочатку пролетіла маленьким повідомленням, обернулася для людства небезпекою, трагічними наслідками, відлуння яких докотилося й до сьогодні… Започаткований «ЖЛ» спільно з ГО «Лебединська громадська організація Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль Україна» спецпроєкт «Чорнобиль 35+» не обмежується календарними рамками. Він продовжить свою роботу й надалі… Та напередодні сумного дня наша редакційна розмова з головою громадської організації Леонідом Плужником. На сторінках «ЖЛ» вийшло вже досить таки чималенько публікацій про наших земляків-чорнобильців. Говорити про їхні долі ми вирішили саме з нагоди 35 річниці отієї чорної дати, яка тавром позначила життя кожного, хто там побував…
Леонід Іванович був там у 1987-у. Скажете, запізно? Треба було тоді, після вибуху? Мовляв, через рік там уже все було зроблено й зупинено, поставлено саркофаг… Та, на жаль, не зупинено ланцюгову реакцію розпаду атома, бо ще й сьогодні, через 35 років, її відчувають датчики, ще й сьогодні «фонять» колодязі та могильники, будинки у Прип’яті, а бути поряд із самим місцем вибуху не дозволено… Тож свою дозу Леонід Плужник ухопити встиг, коли був іще зовсім молодим.
Його батько Іван Михайлович виріс у Куданівці та шоферував по колгоспах, обслуговуючи польові роботи. Мама Віра Миколаївна сама з хутора Березів Яр колишньої Московськобобрицької сільради. Тож волею долі малий Льоня пішов до першого класу четвертої школи в Лебедині, куди привіз родину його батько. Там, на Пограничній, вони оселилися, там він проживає й досі. До школи було легко діставатися, бо хлопець їхав на велосипеді, ставив його у бабці і йшов на навчання. Школу закінчив добре, тож відразу, без екзаменів, був зарахований до Сумського машинобудівного технікуму. Та подивившись на те навчання, хлопець вирішив: «Не моє!», – і повернувся додому. Пішов у наше СПТУ-34, отримав водійські права, як і батько, став працювати. Потім – служба в армії. Тут йому пощастило, адже служити довелося в Москві (ну, не в самій столиці, а у спецвійськовій частині, що обслуговувала забезпечення підземних котлованів). Після служби чомусь захотілося стати стражем порядку, бо ж армія дозволяла такий вступ на навчання. Та знову вирішив, що не підходить йому таке майбутнє. Тож і пішов працювати на завод верстатних вузлів. Вирішив свою долю сам. Працівникам на той час давали житло у новобудовах, що активно зводилися підприємством, була висока заробітна плата. А тут – родина, бо ж його Лариса чекала з армії, сподівалася на щасливе життя. І воно сталося, молодята чекали на первістка. Усе було б добре, та шлях перетнув Чорнобиль…
Їхня Катруся народилася 27 квітня 1986-го… Дата запам’яталася, бо молода матуся іще з вікна пологового його запитала: «А ти чув, там якийсь Чорнобиль зірвався?» Просто «якийсь»… Хто ж знав, що він стане доволі близьким і загрозливим? Його батько уже був там у будівельній бригаді, яка зводила житло для переселенців. А йому тоді дали невеличку відстрочку, бо ж все-таки маля знайшлося. Тож свою повістку у військкомат Леонід Плужник отримав 14 серпня 1987 року. Було йому тоді 23. Він залишав удома трьох найдорожчих жінок.
Усі вже знали, що це таке, бо новини у ЗМІ розносили все страшніші подробиці. Зупинилися вони у Білій Церкві. Уже 15 серпня пізно привезли до Ораного. Цікаво було слухати керівництво, коли майор бере чергову справу, читає і починає нервувати: «Чи вони там у ваших військкоматах показилися? Що це вони дітвору до тридцяти поприсилали?!» Ми думали, що нас повернуть назад, та марно! У наші автомобілі вже завантажилися ті, хто додому від’їжджав. Розподілили всіх по секторах. Леонід Іванович потрапив на проммайданчик на території між 3 і 4 енергоблоками станції. «Це десь так, як від нашої редакції, – прикидає в думках він, – і до ФПФ. Зовсім близько». Там вони займалися ремонтом техніки: БАТів (танки без башти), які розбивали хати та «згрібали» весь будівельний та транспортний мотлох до могильників, інша важка техніка, що працювала на очищенні території станції та житлового сектора від «брудних» залишків. Цю техніку їм доводилося чистити, ремонтувати, міняти двигуни, інші деталі. Звичайно, на ремонт давався певний час, який визначав дозиметрист, бо ж перебування біля такої техніки було суворо розмежовано: декілька хвилин і все – утікай, бо пристрої «тріщати» починають. Тому всі технічні одиниці були пронумеровані, на них були відповідні позначки, аби ремонтник конкретно знав, куди саме йому підходити, що робити. Бувало, що за пів дня роботи встигали ухопити «відпущену» дозу рентгенів. Потім – їдальня, до якої пройти треба було через дозиметриста. Та от цікаво, що жили вони там, у наметах Ораного, а харчувалися на станції під радіоактивним впливом. Смішно було спостерігати, як автомобіль, що завозив продукти до їдальні, не пропускали через КПП, бо він аж «світився». Тоді водій «наїздив» собі шлях через сад, аби вчасно доставляти все необхідне. Пам’ятає Леонід Іванович «японця», через якого проходили, аби визначити ступінь забруднення. Агрегат пищав, як несамовитий, тоді повертали автомобілі, людей, мили та чистили. А які лящі водилися у водосховищі для охолодження реактора! А які яблука висіли у саду! Він знав, що їх їли, та сам боявся… Пам’ятає глибоку яму-могильник, у яку зіштовхували техніку, як летів донизу «Ікарус», як друзками розліталися вікна від удару, написані на капотах автомобілів номери на стоянках у Прип’яті, аби ніхто не зміг їх вивезти із зони відчуження. Немов перед очима сьогодні «скелет» недобудованого 5 енергоблока ЧАЕС…
На початку жовтня Леонід Плужник добирався додому своїм ходом, як і всі: туди організовано, назад – кожен сам по собі. Він їхав на таксі із Білої церкви до Фастова, потім до Києва, а потім і до Лебедина. Добре, що були попутники. Таксист розповідав, що коли вибухнуло на Чорнобилі, так люди немов на кіно збігалися дивитися, фотографували «красу неписану», не знаючи, яким пилом покриваються…Страшно…
«Переступив поріг дому, – розповідає Леонід Іванович, – чую, телевізор говорить. А я тихенько пройшов, дивлюся, сидять мої на дивані – мама, Лариса і Катруся на руках крутиться. Стою, аж тут і помітили мене…» Така радість, сльози, зустріч… А далі життя знов своїм шляхом пішло: робота, дім і навпаки. Працював на заводі, народилася іще донечка Даринка, якій неймовірно раділи всі, отримав житло, згодом перейшов працювати на хлібоприймальне підприємство, у 2008 році вийшов на «чорнобильську» пенсію і працював до 2020-го, аж поки підприємство не розформувалося. Не любить він говорити про найпотаємніше, бо вважає, що домашній затишок – то святе і дуже сокровенне. Соромиться він говорити і про здоров’я, хоча й почувається так, що лікуватися доводиться. «Я все сприймаю, як воно є, дякую долі, що можу просипатися щодня, бачити сонце, радіти дітям, – розповідає він. – Якось я навчився радіти життю, поважати справедливість і правду. Знаєте, у правди є сила, а у брехні – хамство. Тому іноді бачиш, як воно підступно поводиться. Та все стане на свої місця, правда переможе». Певно, тому більшість голосів на зборах побратимів-чорнобильців віддана була за нього, коли обирали голову громадської організації. Та всім добрим і гарним не будеш, всім не догодиш. Вистачає і несправедливості, і нерозуміння. На жаль, і закони змінюються не на користь чорнобильців, бо скільки разів уже до Києва їздили відстоювати свої інтереси. Добре, на місці, в Лебедині, влада йде назустріч, допомагає. Та якщо є друзі й однодумці, все складеться правильно, переконаний він. А організація діє, проводить певну роботу, не полишає своїх учасників наодинці з бідою, допомагає їм. Люди стали ходити на зібрання, ділитися проблемами, обмінюватися інформацією про новини в законодавстві, є дружба і віра у власні сили. А значить, завтра буде сонячно, завтра щаститиме!
Олена БОНДАРЄВА
