…Поріг кабінету переступив цікавий усміхнений чоловік.
– Я той, кого Ви хотіли бачити. Сказали, щоб зайшов до редакції.
Так, це людина, яка свого часу рятувала світ від атомного полум’я. Продовжуючи цикл матеріалів, започаткованих спільно з ГО «Лебединська громадська організація Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль Україна», на сторінках «ЖЛ» з’являються розповіді про людей – героїв нашого часу.
Іван Григорович Забуга – саме із цієї лицарської когорти. І саме завтра, 15 січня, він відзначатиме свій 72-й день народження. Іван Забуга виріс у родині медиків. Його батьки – сільський фельдшер Григорій Федорович та молодша медична сестра Меланія Андріївна – проживали в селах і Зелена Роща, і Забуги, і Курилівка, і Калюжне. «А я народився у Гудимівському пологовому, як тоді називали цей заклад», – усміхаючись розповідає Іван Григорович. Із раннього дитинства йому був знайомий білий халат, запах медикаментів. Тож, закінчивши спочатку 4 класи в Курилівці, а потім 8-річку в Ярошах, його шлях лежав прямісінько до Лебединського медичного училища. На той час навчальний заклад набирав спецгрупу фельдшерів для збройних сил. Тож судилося Івану стати медиком.
Після училища – армія. Служити довелося в Німеччині, під містом Глаухау недалечко від Дрездена. Та тут через два місяці почалися військові заворушення в Чехословаччині, і їх перекинули на кордон між цими країнами. Дали повне військове спорядження. Добре, що тоді не дійшло до великого збройного конфлікту і стріляти не довелося, але відбувалися майже воєнні дії. Усе закінчилося, і їх відправили назад, у свою частину. Він, як військовий медик, пам’ятає лише один випадок поранення солдата, та й то через власний характер. Отримав листа, що дівчина заміж вийшла, от і потягнувся до зброї. Врятувала гвардійська відзнака, що прикручувалася до одягу. Хлопця доправили до госпіталю.
Ще в армії зрозумів, що медицина – не його справа. Не хотілося йому носити білий халат. Тож подався до Лебедина, до колишньої торфартілі, що розташовувалася на Боднівці. Потім відбулося перепрофілювання підприємства на завод верстатних вузлів. Іван Забуга залишився працювати там. Став токарем. Та довелося ще вчитися. Тож він заочно закінчив Харківський машинобудівний технікум за спеціальністю «металообробка», вступивши відразу на ІІІ курс, бо вже мав закінчену середню спеціальну освіту. Працював на заводі техніком-технологом. А це здебільшого «писанина», як він називає свою роботу, читання креслень та перевірка точності виточеної деталі. Там організували з колегами першу бригаду, перейшли на бригадний метод роботи. Років зі 20 і відпрацював. А коли завод верстатних вузлів «перейшов» на вулицю Сумську, то добиратися стало важче і далі, адже проживав майже поряд із «боднівським» підприємством. Його стали «сватати» на колишню фабрику пластмасової фурнітури. Націлювався майже рік і таки перейшов працювати у механічний цех. Та «перестройка» все перебудувала по-своєму й «закрила» фабрику. Тож довелося підшукувати нове місце роботи. І знайшов на заводі пор-шневих кілець. На жаль, також колишньому. Працював у інструментальному цеху аж поки не почалися «перетрубації».
Зустрів Іван Забуга у своєму житті і радощі, і з горем людським зіткнувся. Коли вже досить серйозно заговорили про Чорнобильську катастрофу, у державі постало якесь напруження. 1986-ий уніс свої корективи не лише у працю, а й у життя людей. Тодішня політика вимагала якнайшвидшої ліквідації наслідків аварії, адже треба було рятувати все, чого торкнувся атом.
Свою повістку у військкомат Іван Григорович отримав у 1988 році. Як призовник, потрапив з усіма до зони відчуження. Був у хімбатальйоні, де «мили» транспорт і таке інше після роботи на станції. Та дізналися, що він токар, то й перевели до інженерного: треба ж комусь було ремонтувати техніку. В основному це були «бати» – танки без башти. Ця машинерія руйнувала цілі села, будинки тощо. «Посеред вулиці рили великий рів. «Бат» їхав, трощив хати, сараї, нівечив садки, згрібаючи все в цей рів, – розповідає Іван Григорович. – Так треба було». Ремонти були потрібні і на самій станції, тоді їх привозили на залізницю в Яновому. Від самої станції їх відділяв міст, отой, що «світився» фіолетовим, як показували по телебаченню.
«Ми вже були розумні, начитані щодо наслідків атома. Це ж не 86-ий, – говорить Іван Забуга. – Тож із пересторогою ставилися до всього. Хоча й не бачили того атома, та все ж відчували. Як стається викид (а вони частенько були!), так у роті щось кисле з’являється, щось неприємне. По цьому й дізнавалися, що знову якісь рентгени «вилетіли». Та хто тоді рахував оті ради та рентгени? Хто слідкував за одягом і технікою. Були, до речі, й такі серед нас, хто занепадав духом, наголошуючи, що це вже все – Чорнобиль забере життя і можна прямо на цвинтар потихеньку збиратися. Дуже запам’яталися діти із нежиттєвим кольором обличчя. Блідо-зеленкуватим, чи що? Так їх було жаль. Вирізнялися своїм кольором і ті колеги-ліквідатори, які вже пробули певний час на роботах у зоні. Їх видно, чути по особливому кашлю, та й погляд на речі відмінний».
А їх видно й сьогодні. Лікуються, переносять операції, потребують оглядів і особливої уваги з боку лікарів. «І от на одному з таких лікувань, – згадує Іван Григорович, – серед нас також був якийсь молодик, який їздив на призови до Чорнобиля кілька разів. А нас медики перевіряли на обладнанні СИЧ, «системное измерение человека». Його як перевірили, то цей пристрій аж зашкалив. Усі лікарі порозбігалися». Та він сам не мав медичної карти до 1988 року! Розповідає, що не було приводу звертатися до лікарів. А сьогодні його карта товстелезна від безлічі записів та аналізів. Почалися проблеми зі здоров’ям через деякий час після повернення із зони відчуження. І так аж до сьогодні.
Одного не може зрозуміти Іван Григорович: навіщо було скільки людей «гробити», коли начальство, яке приїжджало з перевірками, навіть через КПП іноді не бажало проходити, бо їхні індивідуальні прибори виміру «тріщати» починали? Хто і як тоді службу проходив? Хто яку категорію отримав, які пільги, яке лікування? А коли в одній із газет побачив повну карту 30-кілометрової зони і цілком випадково дізнався, що оте Ораноє, поруч із яким у нього було місце дислокації, належить до ІІ зони ураження. Розгубився. Кому вірити? Залишається тільки згадувати й роки рахувати, що на білому світі живеш, сміється наш співрозмовник. А спогади хочеться мати тільки гарні. Як вийшов на «чорнобильську» пенсію у 55, потім пропрацював ще аж до 60 років. З-перед очей не хочуть йти побачені діти з незвичним кольором обличчя, береза, що виросла зі звичайних дверей до приміщення, і багато такого, про що й розповідати не хочеться. Забути б усе… От намагаються вони із Любов’ю Григорівною все забути і жити, просто і без якихось прикрас, по-людськи. А з нею він уже 45 пліч-о-пліч по життю крокує, ось уже 46 років у березні виповниться. Вони іще з торфартілі подружжям вийшли і до Харкова вчитися їздили та сесії також разом здавали. Отак і роки злітають, немов за помахом чарівної палички. І день народження ніколи не запізнюється ступати на поріг. Як і завтра. Тому тримайтеся, міцного здоров’я Вам, Іване Григоровичу, активного й плідного життя! Ще не час розчаровуватися і кидати все, адже Ви для своїх побратимів у громадській організації один із найдосвідченіших та найактивніших у раді організації, один із найвідповідальніших. Тож слід іще потрудитися для своїх товаришів і друзів. Щасти Вам у Новому році!
Олена БОНДАРЄВА
