Про водійське братство «ЖЛ» частенько згадувала на своїх сторінках. Були розповіді до професійного свята, де говорилося про звичайного водія, про нелегку працю на дорозі, про відповідальність за життя і здоров’я пасажирів. Та сьогодні мова піде про водія, який взяв на себе відповідальність за життя всього людства, став на захист світу від ядерного полум’я…
Іван Данілов – звичайний лебединець, хоча народився і виріс у Московському Бобрику. Його життя відразу ж розпочалося з трагедії, хоча він намагається сховати глибоко в пам’яті це горе: загинули в полум’ї його дві старші сестрички. Батьки Віталій Павлович та Катерина Петрівна тяжко переживали втрату, але сини давали їм розраду. Потім, уже дорослим, але ще досить молодим загинув в аварії молодший брат. Родину сколихнуло нове горе, і вся відповідальність за найрідніших лягла на плечі Івана.
Якось так сталося, що після закінчення сільської десятирічки юнак пішов працювати у місцевий колгосп «За заповітами Леніна» у комсомольсько-молодіжну бригаду. Тоді було популярним, коли молодь залишалася в селі, створювала такі молодіжні загони та працювала у тракторних бригадах, на фермах. Того року випускники школи об’єдналися у два загони: «Юність», яка виховувала молодих трактористів, і «Надія» – операторів машинного доїння корів, куди й потрапив Іван. І ні разу не пожалкував про це, адже з дитинства знав і вмів працювати по господарству, ходити та порати домашню живність.
А потім – служба в армії. Призвався 13 травня 1986-го і потрапив у місто Гостомель, у Київську Проскурівську двічі Червонопрапорну бригаду зв’язку Київського військового округу. Відслужив два роки, як і належало тоді солдату. Службу проходив у ремонтно-механічній на той час засекреченій майстерні. І все було б добре, аби тільки…
Уже із серпня солдатів-строковиків почали «привлекать», як тоді говорили, до роботи у 30-кілометровій зоні, адже йшов отой чорний 1986-й. Саме вони й відчули тоді основне навантаження з ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС. Що вони мали робити? Порушити Присягу? Відмовитися від виконання бойового завдання? Вони просто служили в армії, тим більше, вважалося, що на «секретному об’єкті». Працював тоді Іван Данілов на автомобілі ЗіЛ-131. Поруч завжди був прапорщик. Викликали на ремонти в Прип’ять, у самісінький Чорнобиль, Зелений Мис, Ораноє, де були розташовані спеціальні точки дислокації ліквідаторів аварії. Був і на самій станції, бо там також техніка потребувала ремонту. Їх, ремонтників, допускали навіть на «мінусові» поверхи станції, щоправда до певного рівня, а далі (тобто, нижче) мали право йти особливо «засекречені» люди.
Так, Іван Данілов не може стверджувати, що не виконувалися якісь протирадіаційні роботи. Було. І дозиметри їм видавали, але міняли, навіть не дозволяючи поглянути на показники, і перевіряли. Та ось із зони відчуження доводилося їхати по запчастини аж до Києва. А їхня машина і «дзвеніла», і «світилася» від тієї радіації. А вони вулицями столиці їздили, розвозили ту радіацію серед людей. «Ми навіть протигази мали, – згадує Іван Віталійович, – тільки, що вони там захищали і від чого, коли навіть вміст очисних коробок не змінювали. Наше обмундирування, зброю, бо нам же її також видавали, звозили до казарм, де жили». Крім несення служби у чорнобильській зоні, вони ж і на військові навчання, на полігони виїжджали, зокрема до Молдови, Луганська, у Гончарівське, «возячи» із собою радіацію. Отак оберігали людей, солдатів, від згубної дії атома. І така служба була із серпня 1986-го до червня 1987 року.
Траплялися й курйози на службі, розповідає Іван Данілов. Він – людина веселого характеру, любитель дотепного слівця. Сьогодні він зі сміхом говорить, як у садках рвали великі красиві та солодкі яблука, здоровенні сливи. Ніхто ж не застерігав, що не можна, то й смакували. А потім, як дізналося начальство, – вирубали садки, заборонили навіть наближатися до чогось такого подібного.
Відслуживши в армії, як і треба за статутом, Іван повернувся додому, на рідну Лебединщину. Почав працювати в тодішній сільгоспхімії. Часто навідувався до рідних у Московський Бобрик. Та одружився все ж на лебединській дівчині. Його товариш зустрічався з дівчиною, яка квартирувала в одній сім’ї, де також була донька. Вони з другом були досить частими гостями в них. От йому й сподобалася Олена. Вона на той час навчалася в Донецькому медичному інституті й приїжджала додому. Але їх така відстань не лякала, а навпаки – зблизила. Тож тепер довелося Даніловим їхати в Донецьк, бо заочного відділення у майбутніх лікарів немає. Жили в чужому місті, виникали складнощі, та все вони подолали, з усім упоралися. Він влаштувався в автопарк водієм, працював. Отам, певно, й зародилося оте тяжіння до автобусної справи. Та після закінчення інституту вони з Оленою повернулися до Лебедина. Треба було заробляти на власне житло, бо не жити ж у матері дружини. Іван пішов працювати у промбуд, думалося, що отримає хоча б кімнату у гуртожитку. Та часи змінилися, життя також. Тому довелося повернутися за кермо автобуса, в місцевий автопарк, а після реорганізації став працювати у ФОП Гаврилко, а потім – в об’єднанні співвласників. Згодом успадкував батькову квартиру, то й трішки все якось стало на свої місця. Він їздив у далекі рейси, зокрема на Донецьк, який добре знав, возив людей на відпочинок на море чи на екскурсії. Олена Михайлівна також мала свою роботу. Підростали доньки. Життя ставало на міцні рейки. От тільки підводило мамине здоров’я. Вона у своєму 81-річному віці так і залишилася жити в селі. Іван Віталійович, як тільки вилучає вільну хвилинку, так і летить до своєї найріднішої.
Та все ж таки він не втрачає свого веселого настрою, своєї дотепності навіть по відношенню до себе. Стверджує, що «посипалося здоров’я, як механізм у машині». А все той Чорнобиль… Звернув увагу на його відголоски, вже коли несила стало працювати з повною віддачею, стало частіше турбувати серце, «головний механізм». Уже встиг перенести кілька операцій. Носить звання інваліда війни, бо ж службу в армії проходив під час ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, час від часу переглядає свої «бойові» нагороди… За кермо улюбленого автобуса лікарі сідати не рекомендують. А раніше ж думав, що зносу йому не буде, завжди почувався міцним і здоровим, веселим і життєрадісним. «Сьогодні знос і амортизація явно дають про себе знати, – говорить Іван Віталійович. – Треба час від часу підрихтовувати».
Та відзначаючи свій черговий день народження напередодні Різдва Христового, сподіваємося, що все буде гаразд. Треба жити і робити своє життя добрим і щирим. Треба ще з Оленою Михайлівною дочекатися онуків, бо доньки Катерина з Тетяною вже дорослі й самі визначають своє подальше майбутнє. Тож із днем народження Вас, Іване Віталійовичу! Із Різдвом Христовим! Нехай рік буде вдалим і успішним, нехай співають колядки у Вашій оселі, нехай щедро засівається на міцне здоров’я, на щастя та на добро…
Олена БОНДАРЄВА
