Спецпроєкт “Чорнобиль 35+”. Юрій Польовий: “Час надолужувати життя…”

І знову «ЖЛ» зустрічає гостя, який побував там, на обпеченій атомом землі, спробував чорнобильського повітря, побачив те, що залишилося від красивого міста Прип’ять, від потужної атомної станції, яку чомусь побудували у самому серці України – під Києвом. Юрій Володимирович Польовий просить не розписувати про нього, адже він не видатна людина. А «ЖЛ» і започаткувала співпрацю з ГО «Лебединська громадська організація Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль Україна» для того, аби розповідати не про видатних, а про звичайних героїв сьогодення, бо саме вони рятували людство від «мирного» атома, прибирали наслідки недбалого поводження із ядерними реакціями «вищих науковців».

То хто ж такий Юрій Польовий? Чому саме до Лебедина привела його доля, коли народився він на Полтавщині в селі Василоустимівка Опішнянського району. «Забуте Богом і людьми сільце, – з ностальгією згадує наш гість. – Туди ні путі, ні дороги немає. Я малим був, але пам’ятаю, як волами їздили, при мені радіо проводили. Певно, сьогодні там залишилися кілька стариків доживати віку. Всі роз’їхалися». Так зробили і його батьки. Володимир Степанович працював завклубом, але життя притиснуло, тож треба було шукати роботи де-інде. Він закінчив спеціальні курси трактористів у Веприку. Там познайомився із лебединським механізатором. Той розмалював казкове життя у Лебедині, потужний колгосп імені Леніна, великий машинно-тракторний парк, широкі ниви, працелюбних людей. Тож уся сім’я переїхала до нашого міста. На той час паспорт був тільки у глави родини, та він перевіз і дружину Надію Тимофіївну, і дітей. До речі, п’ятирічний Юрко швидко звик до Лебедина, до широкого колгоспного саду, де завжди ласували смачнючими яблуками, а згодом і до початкової школи, що була при педагогічному училищі. Та потім колгоспникам давали садиби на новій вулиці Космонавтів, родина перебралася у добротний будинок. Юрко був найстаршим, молодшими – дві сестрички Катерина і Наталя, тож йому доводилося опікуватися «малими», захищати, доводити, що його сестрички – найкращі.

Згодом, закінчивши 8 класів школи №1, він поїхав навчатися на лісівника у Чугуєво-Бабчанський технікум лісового господарства. Хоча й було три чоловіки на місце, Юрій без проблем вступив і успішно закінчив навчання та за розподілом потрапив працювати в Андріївське лісництво Балаклійського району майстром лісу. Та прийшла черга йти до війська. І служба в армії у нього вдалася. Закинули аж у Німеччину, у Потсдам. Служив сержант Юрій Польовий командиром танка, «машини бойової», як колись у пісні співалося. Рівно два роки без відпустки був на чужині, повернувся додому, у Лебедин. Думалося тоді: «Сестри заміж повиходять, а батьків доглядати треба». А так і сталося. Згодом одружився, отримали квартиру із дружиною Лідією, життя налагодилося. Та не зовсім. Попокидала його доля у пошуках кращого місця заробітків. Він і лісівником працював у колишньому Рябушківському (тепер Бишкінському) лісництві, у лісгоспі майстром лісу, заочно закінчив Брянський технологічний інститут і став інженером лісового господарства. А працювати пішов на колишній завод верстатних вузлів, бо діставатися до роботи у сільську місцевість було не зовсім зручно. Одинадцять років пропрацював на заводі і знову повернувся у лісгосп. Якось так складалося, що час повільно, але впевнено розвалював підприємства, доводилося шукати роботи. Доля знову переінакшила все і закинула його на хлібоприймальне підприємство. Дванадцять із половиною років трудився там і на пенсію пільгову звідти пішов. Трудився б іще, та довелося маму немічну доглядати.

Чому ж пільгова пенсія? Чому у 52 роки? Бо перетнув шлях Юрію Польовому Чорнобиль. Потрапив він туди у серпні 1987 року. Усі вже знали, що це таке, вивчили вплив радіації на організм людини, та повістка із військкомату, де було вказано призов на 180 діб, змусила виконувати обов’язок перед державою. Він тоді на заводі працював. «Думали, певно, що втікатиму, бо такі випадки вже траплялися, – розповідає Юрій Володимирович. – Приїхали по мене ледь не з конвоєм. А я був сумлінний і відповідальний, тож прийняв виклик». Розподілили мене в ремонтний батальйон, що стояв у селі Ораному. Був він там старшим сержантом командиром технічного відділення, заступником командира батальйону по техніці. Доводилося їм «брудну» техніку мити, ремонтувати, а то й різати на частини та хоронити в «могильниках». А різати треба було спеціальним газопристроєм, для якого потрібен кисень. Тож їхали на станцію по цей кисень, адже там був спеціальний цех із виробництва кисню та азоту. «Затарювалися» балонами і назад, до «могильників». Коли різали якийсь металобрухт, начебто й нічого, але так було жаль гарну техніку, та на ній таблички із написами «Заражено». Тож треба виконувати. А траплялося й таке, що довелося балони із киснем на собі перетягувати через кущі, бо автомобіль показував такий «бруд», що не можна його через КПП переводити. А люди ж чекають роботи, чекають кисню!

Скільки виїздів Юрій Володимирович здійснив на станцію, не пам’ятає, бо ще додатково довелося там бувати, поки не прийшла йому заміна. Хоча уже й свою дозу радіації набрав. А от у офіційних документах записано тільки 14, бо, бачте, не можна перевищувати. «Знаєте, – розповідає він, – до цього Чорнобиля у мене ніколи не боліло горло, ніколи на головний біль не скаржився. А тут кашель не відомо звідки взявся, голову рвало так, що страшно було». І назавжди запам’ятав наш співрозмовник великий плакат над прохідною станції «Чорнобильська АЕС працює на комунізм». Довго він висів, виявляється, як табличка на великому кладовищі похованих мрій і сподівань на комуністичне майбутнє країни. Та ще скільки спогадів… «Така природа навкруги! – розповідає Юрій Володимирович. – Певно вже радіація почала «благотворно» впливати. На Київському водосховищі рибу ловили, скоріше спортивною риболовлею займалися, бо знали, що не можна. Щоправда, можливо, хтось і їв ту рибу… А зустрічали одного чоловіка, який не виїхав із зони відчуження, жив там десь поблизу, так він призвичаївся гриби збирати, вирощувати щось на городі і, знаєте, нічого йому…»

А от їм усім сьогодні доводиться підліковуватися, стежити за собою. Йому було тільки двадцять дев’ять, коли потрапив до Чорнобиля, та потім уже закони змінилися і до тридцяти чоловіків не призивали. Тож він пробув там тільки два місяці замість шести, та встиг обпалити свою молодість… Звичайно, є гордість за нагороди, є шана на  свята, є пам’ять про заслуги, та на це здоров’я не повернеш. Хто б там що не говорив, які б завдання не виконував на ліквідації наслідків Чорнобильської аварії, всі отримали своє – підірване здоров’я, нерозуміння нерівного розподілу пільг і пенсійних виплат. От і Юрію Польовому сьогодні невтямки, чому ж усі одну роботу виконували, в «радіаційному бруді» порпалися, а розділили їх на військових та цивільних. Та це не в компетенції самих чорнобильців, яких із кожним роком все меншає, бо «мирний» атом, оселившись у їхніх серцях, забирає за собою.

Та не час думати про сумне, тим більше, коли ось лише 1 лютого він свій день народження відзначив. Час надолужувати життя! Намагатися по-справжньому відчувати його й смакувати кожен прожитий день. Ловити рибку, як полюбляє Юрій Володимирович. О! Він і на Дніпрі, і на Дінці, і на озерцях Харківської області, і у Пслі та інших водоймах свої вудки випробовував! І ловилося! А так домашнім господарством займаються сьогодні із Лідією Яківною та чекають на гостину онучку Софійку із Києва, бо донька Вікторія там проживає. То ще зустрінемося, переговоримо про життя-буття. Воно ж іще довге-довге, і кожному новому дню бути радісним, кожній миті – щасливою…

Олена БОНДАРЄВА  

Поділіться
[uptolike]