Клац… Щось увімкнулося – запрацювала побутова техніка, у темних кімнатах враз стає світло, а будь-яка оселя, здається, сповнюється життям. «Прокидаються» двигуни верстатів, ґаджети, святкові гірлянди, вуличні ліхтарі – без усього цього ми не уявляємо свого повсякдення. Як і не часто задумуємося, завдяки чому усе це можливе.
А десь працюють потужні генератори, які перетворюють силу природи, енергію палива чи атомів у таку звично-буденно-повсякденну електроенергію, яку вже сприймаємо, як належне.
І навіть у далекому вже 1986 році, вона не була чимось незвичайним. Мабуть, такою ж видавалася відразу і Чорнобильська катастрофа 26 квітня того року. Лише згодом ми почнемо дізнаватися і усвідомлювати масштаби цієї трагедії, більш тверезо оцінювати наслідки людської діяльності і багато чого іншого, про що раніше не надто й задумувалися.
За 35 років, і з яких, мабуть, понад половина минула у суспільстві відкритої інформації, здається, вщухли переживання, може, й дещо призабулося нами. Та добре пам’ятають чи не кожну хвилину квітня 1986 жителі навколишніх міст і сіл. А ще – ліквідатори наслідків аварії, які тривалий час працювали на станції, аби убезпечити українців та й увесь світ від наслідків вибуху. Оті, інколи лише кількахвилинні «забіги» до завалів станції для захоронення небезпечних предметів рятують і нині життя мільйонів, водночас забираючи здоров’я ліквідаторів.
Один із них – Юрій Люлін – гість редакції.
Він – родом із Кам’яного. Там навчався, мріяв про майбуття. Уявляв себе водієм автомобіля, а можливо, й машиністом тепловоза. Однак, через певні обставини обрав професію монтажника-електрозварювальника. І, трохи забігаючи наперед, – залишився вірним їй до сьогодні.
– Моя двоюрідна сестра на той час уже працювала зварювальником, то, можливо, цей приклад та її авторитет зіграли певну роль у виборі професії, – зізнається Юрій Іванович.
Пізніше, хоч і мав право на відстрочку від служби в армії через маму-пенсіонерку, зваживши разом із нею, що здоров’я дозволяє пережити дворічну розлуку із сином, відправився на строкову службу до Білорусі.
Мабуть, не вельми охочий до розмов, пан Юрій найчастіше згадує у розмові роки роботи у будинкобудівельному комбінаті у Сумах. Встиг попрацювати там до армії, і після служби повернувся на попереднє місце роботи. Звідти, за повісткою військового комісаріату, потрапив на Чорнобильську атомну електростанцію, чи радше, на те, що від неї залишалося у липні 1986 року.
– Перше моє враження, яке, мабуть, і захочеш, не забудеш – це безлад довкола, – ділиться сумними спогадами наш співрозмовник. – Розкидані залишки будівель, графіт, смола і ще багато чого.
Усе це якраз і мали збирати для подальшого захоронення 25-річний Юрій разом із іншими ліквідаторами.
Зважаючи на неймовірну радіоактивність у приміщеннях і «фон» розкиданих решток, працювали приблизно по дві хвилини. Пізніше Юрій Іванович зізнається, що навіть коли й доводилося бути довше у небезпечному середовищі, однак у документах обліковці відзначали тільки тривалість, передбачену нормативами.
За 19 днів власної «чорнобильської історії» Юрію Івановичу довелося попрацювати і біля місця зберігання відпрацьованих ядерних відходів, і на даху третього атомного реактора, і у електроцеху, і на електричних полях, дезактивуючи уражене атомом довкілля.
– Робили, як із ланцюга зірвалися. Орієнтувалися, що і як маємо робити, лише зі слів старших за посадою. Наприклад, підете за рогом візьмете щось, на носилки і – бігом звідти.
У розмові із Юрієм Івановичем часто сходимося на думці, що тоді ніхто достеменно не розумів, яку загрозу людині несе будь-який із довколишніх предметів. А працювали ліквідатори щодня і проживали неподалік станції у наметах.
– Шкода, що фотокарток не збереглося з тих часів. Брав з собою фотоапарат, робив знімки. Та якось «відповідальний» змусив віддати плівку. Тож усе – лише у моїх спогадах.
За роботу на станції пан Юрій отримав 239 карбованців. І довго пам’яткою про зароблене був приймач «Океан». Аби його придбати, довелося ще й кілька карбованців додати. Хоча, як пізніше дізнався, ніби за видатковою відомістю отримав у 10 разів більше, хоча грошей тих так і не побачив.
Втім на життя Юрій Іванович не скаржиться, хоч і називає себе реалістом. Та, спілкуючись, розумієш, що у цій людині немало й оптимістичних настроїв. Таким його знає, любить і поважає дружина Ганна, з якою познайомився уже після «екскурсії» до Чорнобильської зони. З таким починали будувати сімейне життя в обласному центрі. Навіть вступили до кооперативу задля власного житла. Та потім якось так склалося, що доля обрала подружжю Люліних лебединські Токарі.
Познайомився Юрій Іванович за роботою із відповідальним працівником токарівського санаторію. Той і запропонував змінити роботу, та ще й отримати житло, як молодому спеціалісту.
Після санаторію працював і у місцевому цеху газового господарства, і у житлово-експлуатаційній конторі, на моторобудівному заводі ВАТ «Мотор Січ», у приватному підприємстві. А нині – вже на пенсії.
– Наче й не було, – усміхається Юрій Іванович.
А воно ж було, і залишило по собі чимало приємних спогадів. Найяскравіше – народження двох доньок, які сьогодні самі вже мають дітей на втіху дідуся й бабусі. І хоч із технікою своє життя не пов’язали – обидві вчительки математики та, одружившись, не залишилися у рідних Токарях, усе ж частенько навідують батьківську оселю.
– Ось поїдемо меншій онуці робити щеплення, зараз саме гостюють у нас, – говорить із наповненими щастям очима пан Юрій.
Отой оптимізм, якого не дуже він і визнає, все ж дає про себе знати у розмові. Бо ж про прожите так, як склалося, не шкодує. Не пригадує і надто прикрих моментів, зокрема й про роботу на ЧАЕС. І все своє життя, так чи інакше, пов’язує із родиною та роботою.
– Ну не отримав тоді коштів, зараз якось не дуже про це й думається. Спасибі, діти під час навчання мали безкоштовне харчування та путівки регулярно отримували у санаторії.
На запитання, куди ж витрачає «пенсіонерський» час, виявляється, що й хобі – у його роботі, коли стають у нагоді умілі руки зварювальника. Хоча й у лісі токарівському, звичайно, «тихо полює» на гриби, а за гарної погоди з онуками і на річку вирушає.
Коли наш співрозмовник переступив поріг кабінету, попри закрите захисною маскою обличчя, видався знайомим. Пригадалися часи здобуття водійського посвідчення, коли Юрій помітно виділявся серед одногрупників поважним віком і чималим життєвим досвідом. Хоч і мав понад 50 років за плечима, все ж прийшов навчатися, бо ж якось мав із Токарів діставатися до Лебедина у справах.
І, виявляється, не зупиняється у самовдосконаленні. Нині у вільний час «підглядає» секрети інших зварювальників у мережі. Щось уже знає й уміє, а щось із радістю бере «на озброєння».
Можливо, тому й не шкодує про роки, що завжди у роботі, у своєрідному пошуку, у самовдосконаленні. І вірить – якось виплутаємося.
Євген ШУЛЬГА
Створення цього матеріалу профінансоване передплатниками друкованої версії «Життя Лебединщини»
