Вони нічим не вирізняються з-поміж нас. Хіба що здригнеться серце у кожного з них, проходячи повз пам’ятний знак «Героям Лебединщини – ліквідаторам Чорнобильської катастрофи», хіба що прилинуть спогади про те ядерне лихо. Сьогоднішня наша розповідь у рамках співпраці із ГО «Лебединська громадська організація Всеукраїнської громадської організації інвалідів «Союз Чорнобиль Україна» іще про одного героя атомного полку Бориса Івановича Кубишка.
Звичайний чоловік, серйозний, із насмішкуватими очима, у яких десь глибоко залишився смуток від пережитих років.
Хоча ні! Він не здається, він – оптиміст. «Яке б життя у нас не було, головне – жити. Тому – тримаймося!» – говорить гість нашої редакції. Борис Іванович знайшов час, аби поспілкуватися з нами та розповісти про своє життя. А воно сповнене праці та хвилювань. Родом він із мальовничого краю ярків та пагорбів – із Корчанів Калюжненської сільради. Родина колгоспників Івана Денисовича та Парасковії Леонтіївни виховувала двох синів Миколу та Бориса, привчаючи їх до праці та відповідальності. Тому діставалося хлопцям і роботи по господарству, і у хаті.
Спочатку школа у Ляшках, потім 10-річка в Рябушках і, врешті, Лебединське СПТУ-34, куди пішов навчатися на водія. Тоді такі групи набиралися для бажаючих сісти за кермо. А він хотів долати кілометри шляхів, хотів везти вантажі чи повний салон пасажирів. Щойно отримав «водійські права», як настав час іти до війська. Повістку отримав на 9 Травня. Тут усі святкують, а у Кубишків – проводи в армію. Тож, як і годиться, пішов служити. Потрапив аж до Угорщини, під Будапешт. Є таке цікаве містечко Тьокель. Їхній батальйон обслуговував нашу авіацію, а Борис Кубишко на своєму МАЗ-500 підвозив пальне до МіГів, адже був заправником. Гарна служба була, скаржитися нічого ні на харчування, ні на обслуговування радянських військових частин. Цікаво, що повернувся додому Борис Іванович тоді, коли й призивався – також на ранок 9 Травня. І знову Кубишки відзначали Велику Перемогу та повернення сина з армії.
Відразу ж вирішив, що треба шукати роботу, тож подався до Лебедина, до брата Миколи, бо він на той час уже проживав у райцентрі. Пішов працювати водієм в АТП-18037. Обслуговували в основному колгоспи, вивозили зерно, буряки, допомагали на інших роботах. Попоїздив своїм ЗіЛом по району, а потім отримав КамАЗ із причепом та далекі відрядження по колишньому Союзу.
А потім… Потім вибухнув Чорнобиль. Почули в новинах. Ніхто не тривожився, бо про лихо не згадувалося, про загрозу здоров’ю та життю не думалося. Через деякий час тільки стали говорити про ядерні реакції, розпад протягом тривалих років, про зону відчуження. Тоді лише лихо стало лихом, коли повідомили про жертви, загиблих пожежників. Люди почали серйозно звертати увагу на трагедію, коли в Чорнобиль стали відправляти не лише військових та міліцію, а й звичайних цивільних. Свою другу в житті повістку отримав Борис Кубишко на Новий 1987 Рік. Ну, на свято їх ніхто не призвав, але наступного дня всі поїхали на ліквідацію наслідків аварії. Чи був настрій працювати? Тим більше в таких умовах, які були в них на той час. Привезли в село Гдень, десь за 15-20 кілометрів від Чорнобиля. Не село, а пустка – зяяли вікнами хати, все покинуте й розвалене, скрізь таблички «Заражено». Заходь у будь-яку хату, облаштовуйся на час робіт. Доводилося самим і топити покинуте житло, і працювати. Не було умов навіть де помитися та речі випрати. Добре, що хоч харчування було відлагоджене, постійне, калорійне. А морози були такі, що добрий хазяїн собаку на вулицю не вижене! Водії свої автомобілі навіть інколи не глушили на ніч, бо тоді треба було б уже на роботу їхати й двигуни відігрівати.
На той час через Прип’ять діяла тільки переправа. У тріскучі морози ріка замерзла і відрізала сполучення, тож доводилося об’їжджати зайві кілометри, аби завдання виконати. Вони працювали на розширенні дороги Чорнобиль-Гдень-Славутич, бо ж транспорти йдуть великі, а дорога для них не розрахована. Возили пісок, щебінь. «Ми лише розпочинали це будівництво, певну ділянку. Дорогу добудовували вже після того, як ми додому повернулися, – розповідає Борис Іванович. – І ви думаєте, що нам щось говорили про радіацію, про кількість набраних рентгенів? Як заліз у кабіну, так цілу зміну там і просидів. Ті засоби захисту, що нам видавалися, не допомагали, навпаки заважали працювати. Ну дивилися, перевіряли, а що тоді хто знав?» Спочатку люди навіть воду тамтешню пити боялися, а потім звикли, бо без води не проживеш. Було, що риби наловили й наїлися. І що? Та нічого, не видно ж наслідків. На жаль, ніхто не знав і не усвідомлював, що згодом доведеться ті наслідки відчути на собі. І не лише у відзнаках, що виблискують на грудях…
Коли вже повернувся додому, життя стало на свої рейки. Треба було заробляти, виховувати дітвору Наталочку та Віталія. На той час Борис Іванович уже був одружений на найкращій жінці в світі. Лідія Іванівна сама з Рябушок, знав її ще зі шкільних років. Дякуючи батькам, придбали садибу в Лебедині, бо до одруження він жив у брата, а потім квартирували. Та згодом АТП розформували, треба було знаходити якісь заробітки. Тож із 2000 року Борис Кубишко став ФОПом. Придбали з товаришами деяку техніку, виграли тендер на перевезення пасажирів Лебедин-Суми через Штепівку. І до сьогодні працюють на цьому маршруті. «Тільки ось сам ФОП не працює, – усміхається Борис Іванович. – Не рекомендують лікарі сідати за кермо громадського транспорту, виходити в рейс. Це велика відповідальність, а якщо здоров’я підводить, то, певно, треба дати дорогу іншим».
Нині ФОП працює дідусем, по-домашньому. У нього залишився один маршрут: рідний дім-дитячий садок-будинок доньки-ринок. «Це – найвідповідальніший маршрут, – зазначає дідусь, – бо тут і дорога, і розмови про дерева, квіти, зайчиків, про «що купити» і «нам сьогодні розповідали». Спробуй за всім слідкувати!» Маленька трирічна Улянка багато чого може наговорити. А ще дідусь Борис із бабусею Лідою чекають на гостину онучок Дашу та Настю із Харкова, бо син там проживає. Пішов татовими водійськими шляхами і зупинився аж там.
Одне лише ображає нашого співрозмовника: чому така велика різниця між ними, призваними на ліквідацію наслідків аварії цивільними, і військовими? Працювати ж доводилося в однакових умовах, одними дорогами їздити, в одні ворота входити. Певно, недопрацьоване законодавство, бо ж нині і лікуватися доводиться в таких же однакових умовах. А доводиться! Правдами-неправдами якось підтримувати здоров’я, змушувати себе підніматися на ноги. «Бо головне – жити! – нагадує сам собі Борис Іванович. – Триматися». Хотілося б, звичайно, кращого, але сьогодення диктує свої умови. Ось і напередодні свого дня народження про це думає наш редакційний гість. Жити треба. Бо треба ще онучок заміж віддати, побачити, яких зятів приведуть у дім, як вони житимуть. Усе ж іще тільки ген-ген буде! Життя тільки починається… Тільки б у майбутнє дивитися, спогадам радіти, вітання приймати. Колись говорили, що на пенсії треба відпочивати, а чогось не дуже хочеться зупинятися на шляху, бо там, попереду, ще багато всього незвіданого. А воно буде кращим…
Олена БОНДАРЄВА
