Що, здавалося б, складного у цьому питанні? Зупиняєшся, аналізуєш і видаєш готову відповідь. Вона мала би бути приблизно такою: ми залишаємо у спадок…
Мабуть, наводити у контексті піднятої теми здобутки минулих поколінь дещо легше. По-перше, їх вивченням займаються тисячі людей, сотні наукових установ, врешті – про це видано-перевидано неосяжну кількість літератури. По-друге, і тут слід бути максимально об’єктивними, чимало досягнень минувшини створювалися чи відбувалися на голому місці. Візьмемо до прикладу електрифікацію чи газифікацію, розбудову ліній зв’язку чи залізниці, нові течії у мистецтві. Це вже відбулося, є, сприймається як належне. А чим далі, то складніше стає дивувати своїх сучасників і, тим більше, нащадків. Та все ж у кожного покоління свої здобутки є, або можливості надбати їх, тож не варто впадати у відчай. Та про це – згодом, наразі ж погляньмо, що вбачають гідним пам’яті наступних поколінь сьогоднішні лебединці.
Наталія: – Наступні покоління точно можуть успадкувати рису, вироблену роками – терпіння. Не завжди вона має позитивне забарвлення, але терпіння нинішні українці, як і лебединці, точно мають залізне.
Є чим пишатися Лебединщині сучасній. Так само як і раніше, є благодійники, меценати, володарі світлого розуму та дзвінких голосів, герої страшної війни, на жаль. Тому є здобутки й факти, які треба запам’ятати, зберегти та передати наступним поколінням. А якщо хтось із сучасників буде причетний до якогось вражаючого винаходу, я думаю, це, звісно, залишиться на роки.
Я б назвала людину, безпосередньо причетну до створення затишку і краси в центрі нашого міста, Івана Лозового. Знаю достеменно, що це не єдина його добра справа, пов’язана з Лебединщиною.
Додатково ще зазначу, що, створюючи сім’ї та даючи життя і достойне виховання нашим дітям, ми будуємо наше майбутнє і наше суспільство. Тож кожна мати й батько теж можуть свого роду пишатися вкладом у сьогодення і майбутнє нашого краю.
Олексій: – Я з пані Наталією згоден на всі 100%, що Іван Лозовий заслуговує бути вписаним в історію Лебединщини. Думаю про те, що зробив із парком, і це його не останній вклад в Лебединщину. Тільки ми ще не навчилися берегти таку красу.
А який нам подарував спортивний майданчик в парку колишній депутат Ігор Мірошниченко. Є чим пишатися нашим землякам.
Сергій (передаємо майже без змін): – Ми, Лебединці, уже оставили у спадок нашим нащадкам: маслозавод, м’ясокомбінат, кроватний завод, експериментальний, піщекомбінат, засолзавод, ФПФ, нафтобазу, ЗПК, ліса, Вільшанку, аеродром вищого класу і т.д. «Гордимся» – урааа! І ще забув розбиту, розвалену, розкрадену лікарню…
Анатолій (37 років): – Однозначно відповісти на запитання неможливо. Ну скажіть, чому нашим нещодавнім пращурам вдавалося залишити для нас усе те, чим ми зараз користуємося? Вони ж були такими звичайними людьми, як і ми зараз. Але, крім того, ми вміємо ще й руйнувати не нами зроблене: викопуємо, викачуємо, відстрілюємо, знищуємо. Що діється з нашою природою, чому зникають річки та озера, наші могутні ліси, наш тваринний та рослинний світ. Замість здорового харчування ми винайшли «хімію», якою заповнюємо свої шлунки. Наші продукти не зрозуміло, з чого зроблені. А поодинці дуже важко щось зробити таке, чим би можна було пишатися. Хоча й намагаюся бути корисним суспільству: маю власне житло, разом з дружиною виховуємо сина. На роботі наш колектив теж хвалять. Раніше у Сумах нашу службу вважали однією із відстаючих, а нині ми постійно в п’ятірці лідерів. Це така приємна частинка роботи нашого невеликого колективу, але якби так спрацювали всі лебединці, можливо, нам би й вдалося зробити таке, чим захоплювалися наші нащадки.
І… це всі власне всі відгуки, на які спромоглися наші співрозмовники під час відкритого діалогу, до якого ми зазвичай запрошуємо зранку щоп’ятниці усю нашу лебединську громаду. Паралельно до «прямого ефіру», на сайті «ЖЛ» zhl.news тривало відповідне опитування на тему «Маємо, що залишити у спадок наступним поколінням?». 43% його учасників вважають, що ми не маємо, що залишити у спадок, а навпаки руйнуємо те, що залишилося. Соромно говорити вголос про те, що залишимо по собі, – 43% учасників. І вважають, що це покоління не додало до здобутків минулих поколінь нічого свого, 14%. Жоден з учасників не відзначив, що ми бережемо чи примножуємо надбання пращурів.
На щастя, мабуть, не все так у нас і погано, бо ніхто не проголосував за пункт «Не скажемо, а то й не спатимуть». І це дарує надію, що не все втрачено.
Досить дивними є результати обговорення лебединцями цієї теми у мережі Facebook. За даними системи, на наше запрошення відреагував 321 користувач. Проте жоден із них не спромігся написати бодай кілька речень про наше сьогодення, як і гідне майбуття наших дітей.
Кожен із цього зробить свій висновок, та одне заперечувати не можна – ми занадто пасивні до всього, що відбувається довкола, і подаємо голос лише тоді, коли непереливки стосуються особистого.
Насамкінець – пропозиція для роздумів. Якщо вже ми не можемо згадати прізвища, події чи надбання сучасності, якими можна пишатися, не забуваймо, що збереження того, що ми вже маємо – гідне досягнення. І справа тут не зовсім у матеріальних речах. Будівництво й розвиток заводів, фабрик, інфраструктури, безперечно, потрібне, і без усього цього нащадкам житиметься так собі. Та як захочуть, зможуть збудувати це заново, хоч і на пустому місці.
Проте, якщо ми нині не докладемо певних зусиль, наприклад, у збереженні природних ресурсів, нащадки можуть не отримати достатньо питної води, запаси якої швидко зменшуються. Чи недорахуватися у природних умовах кілька видів тварин і рослин.
Або, якщо із відкриттям ринку землі не відкриємо голови і позбудемося найціннішого ресурсу, який нині маємо? Чи зовсім стидоба – догосподарюємося до того, що втратимо свою самобутність лебединців, слобожанців, українців? Або нехтуватимемо правилами епідеміологічної гігієни, не зуміємо стримати коронавірусну інфекцію чи інші віруси й не передамо нащадкам найголовнішого – здоров’я?
Тобто, працювати нам є над чим. І навіть маленька, непомітна здавалося б, але корисна справа у названих сферах неодмінно згадається нащадками як гідне досягнення. Навіть якщо при цьому вони не знатимуть творця доброї справи. Ми ж працюємо не заради слави, ну принаймні ми сподіваємося на це. Просто пам’ятаємо – ми не успадкували те, що маємо, у предків, а позичили у наших нащадків.
Настанови збирав
Євген ШУЛЬГА
