«Рідна мати моя, ти ночей не доспала…»

Одна розумна людина  сказала, що життя «це не ті дні, що прожиті, а ті, що запам’ятались». Часто згадую своє дитинство, і з віком такі спогади приходять все частіше. І сьогодні я вважаю його щасливим. Воно мало відрізнялося від дитинства моїх ровесників-сусідів у рідному Лебедині, в школі, та знайомих, із якими бавився, а вже в більш дорослому віці грав у футбол на лузі, що починався за бабусиним городом… Також упевнений, що в дитячих спогадах центральне місце займають батьки. У першу чергу мама… Вчені доводять, дитина  що починає «пам’ятати себе» у період із 2-3, частіше з 4 років. Але так склалося, що для мене ця подія сталася після семи. Поясню, чому веду хронологію подій із моменту, коли мені йшов уже восьмий рік, точніше – із 2 травня 1962 року, і я вже збирався йти до першого класу школи.

Для того, щоб відповісти на це питання, потрібно повернутися на 7 років у минуле. Я народився в сім’ї вчителів 1 січня 1955 року. Мій тато Віктор Якович Кулішенко був викладачем фізики та астрономії. У рідному Лебедині він виховав не одне покоління моїх земляків. Я переконаний, що всі, хто у нього навчався, згадують його, як викладача «від Бога». Жінку, яка мене народила, звали Ольга Григорівна. Чому я так пишу? Для тих хто не знає, я розповім… Вона теж була вчителькою і була офіційно одружена з моїм батьком. Мені зараз важко говорити про їхні відносини, але так сталося, що вони розійшлися. І з перебігу подальших подій стає зрозумілим, чому я називаю Ольгу Григорівну, навіть не «біологічною матір’ю», бо вважаю, що слово «мати» – не для неї. До недавнього часу існувала практика: коли батьки розривають шлюб, то дитина залишається з матір’ю. У моєму випадку, жінка, що мене народила, відмовилась від пропозиції судді це зробити, а тато заявив, що дитина, тобто я, має залишатися з ним. Спочатку маму мені замінила бабуся, мама мого батька. Я навіть називав її мамою і добре пам’ятаю, як татків молодший брат, дядечко Микола, ревнував бабусю до мене, та говорив, що це його мама, а не моя…

Так продовжувалось до 2 травня 1962 року, коли тато одружився вдруге. І з цього моменту у мене нарешті з’явилася справжня Мама! Саме так, Мама з великої літери «М»! До цього дня, як ніхто інший, розумію слова: «Що мати не та жінка, що тебе народила, а та, що виховала». Але скажу більше. Чимало тих, кого з різних причин виховували жінки, які їх не народжували. Але я свою матусю Марію Петрівну Кулішенко, сприймаю, як свою рідну, єдинокровну маму. Після одруження татка, вже бабуся ревнувала мене до мами. Хоча тато сказав, щоб спочатку я називав маму «мама-Марія» і на «Ви». Необхідність вживати ім’я Марія досить швидко відпала, але свою матусю я й сьогодні називаю тільки на «Ви» і навіть не уявляю, що може бути інакше. Навіть зараз мені важко уявити, як ця вродлива, молода жінка, якій тільки виповнилося 20 років, змогла знайти підхід до мене. За віком вона могла бути мені старшою сестрою, а стала справжньою матусею. Це неможливо пояснити і, водночас, можливо. Вважаю, що вона по-справжньому полюбила мене як свого рідного сина. Я відчуваю цю любов кожної миті свого життя і зараз, через роки та кілометри, що нас відділяють. Зі свого боку намагаюся відповідати їй взаємністю, хоча це не просто на відстані, та ще й через «умовні», на мій погляд, кордони. Але для справжньої (наголошую!), справжньої материнської та синівської любові перешкод не існує. І це не пафос!

Єдине, за що я вдячний Ользі Григорівні, так це за те, що завдяки їй  придбав справжню маму. Бо невідомо, як би склалася моя доля, якщо б мій тато не зустрів «маму-Марію»…

Відразу, як ми стали мешкати всі разом, почалися справжні чудові зміни в моєму житті. Мій батько чомусь сумнівався в моїх здібностях, хоча ще до школи я вмів рахувати до 1000, а от читати не вмів. А мама менш ніж за місяць навчила мене читати, а коли я пішов до першого класу, допомагала з правописом та чистописанням. До речі, до школи ми з мамою пішли разом, у тому ж пам’ятному 1962 році. Із тією лиш різницею, що вона – після закінчення Лебединського педагогічного училища як вчителька початкових класів до першого класу середньої школи №1, а я – до першого класу, але середньої школи №5, на той час із російською мовою викладання. Ми в ті часи мешкали на вулиці Шевській і то була найближча школа до нашої оселі.

Наступним і дуже важливим етапом в моєму житті стала участь мами в моїй «професійній орієнтації», коли, за її ініціативою, після закінчення 8 класів  школи, я вступив на фельдшерське відділення Лебединського медичного училища імені професора М.І.Ситенка (нині медичний фаховий коледж). Наскільки важливим був цей мамин вибір, можна судити з того, що я обрав шлях медицини на все своє подальше життя. За це, зокрема, ще раз висловлюю мамі свою вдячність. А взагалі, твердо впевнений, що ВСЕ, чого я досягнув у своєму житті, то тільки завдяки моїй любій матусі.

Але у самої мами життя, на жаль, не було вистелено трояндовими пелюстками. Хоча спочатку все складалося непогано. У лютому 1963 року народився мій братик Женя, якому ім’я, до речі, теж придумав я. Був іще один варіант – Саша, бо цими іменами можна було б назвати і дівчинку, якби вона народилася. Але ім’я Саша вже було в сім’ї. Так звали старшого маминого брата, отож вона й вирішила назвати свого первістка так, як придумав я. І це незважаючи на те, що моїй бабусі, маминій мамі, не подобалось ім’я Женя. Але мама вказала, що це придумав Лєра (як вона мене називала, та називає і зараз), значить, так і буде.

А потім тяжко захворів батько, він довго, протягом року, лікувався, не працював і всі клопоти за нього та за нас із маленьким братом лягли на мамині плечі. Тато, дяка Богові та маминому піклуванню, видужав, але, на жаль, це пізніше позначилося на стані здоров’я мами. Та вона змогла, маючи на руках двох неповнолітніх дітей, блискуче закінчити заочно географічний факультет педагогічного інституту у Ворошиловграді (Луганську). І я добре пам’ятаю, які б не були скрутні матеріальні умови під час поїздок на сесію, мама завжди привозила нам із братом якісь ласощі.

Усі ці життєві незгоди не могли не позначитися на маминому здоров’ї. Тут цілий букет хвороб, у тому числі ті, що в народі називають «жіночими», та ще цілий ряд захворювань, які потребували не тільки консервативного лікування, але і неодноразового оперативного втручання. Хочу бути об’єктивним до кінця. Мама, зразу після заміжжя та в останні роки життя моєї бабусі, батькової мами, мешкала з нею. А та, небіжчиця, мала далеко не янгольский характер. Та мама до останнього дня доглядала свекруху і так склалося, що приділяла їй навіть більше уваги, чим рідній матері, що жила в Михайлівці поруч із маминим старшим братом. Бабуся спочатку називала невістку на ім’я, але дивлячись, як мама піклується про батька, про нас із братом, про неї та дідуся, стала називати її дочкою.

Мамин рік народження, 1942-ий, один із найважчих років в історії нашої держави взагалі і в ході Великої Вітчизняної війни.  Вона справжня дитина війни, а це також має свої наслідки для здоров’я людини. Можливо, хтось зауважить, що така доля у багатьох жінок у нашій країні. Можливо, але слід згадати, що в березні виповниться вже 11 років, як після важкої хвороби пішов у Вічність тато. І мама до останньої миті, вже сама, м’яко кажучи, не дуже здоровою доглядала його. Не додавали маминому життю оптимізму і складні життєві обставини в молодшого брата, який пішов за батьком у 50 із невеличким років… Як усе це можна було пережити?!

Моя однокурсниця, мамина знайома, говорить, що витриманого матусею було б достатньо як мінімум на десятеро людей! При цьому не факт, що  не кожний із них міг би витримати все. Та мама завжди знаходить у собі сили підтримати людей навколо себе. Вона, без перебільшення, героїчна жінка, легенда не тільки Лебедина, але й Сумської області. Письменниця, поетеса, автор майже 10 книжок і насамперед педагог майже з піввіковим стажем. Навіть маючи не блискуче здоров’я, по можливості бере активну участь у суспільному житті міста. Вона і сьогодні власним прикладом та своїми творами, які нині читають школярі Лебединської громади, навчає дітей «розумному, доброму, вічному» – любити свій рідний край, свою малу вітчизну Лебединщину, любити Україну, її славні традиції, прекрасний працьовитий народ, який заслуговує на кращу долю. І я бажаю, щоб мама, моя люба матуся, змогла сама побачити вільну і процвітаючу Україну, як писав свого часу Тарас Шевченко, а тепер пише моя мама – справжня українка – у своїх творах. І вважаю, що схильність до письменництва, також у мене від мами. Бо скільки себе пам’ятаю, ще зі школи, писав замітки до різних періодичних видань і до вашої газети також. Написав кандидатську дисертацію, продовжую друкувати наукові статті, викладаю у вищому навчальному закладі майбутнім лікарям основи науково-дослідної роботи. І у всьому цьому також бачу вплив мами, вважаю, практично на генетичному рівні.

І не випадково виніс у заголовок слова вірша Андрія Малишка «Пісня про рушник» «Рідна мати моя…», бо цим усе сказано! Люба, рідна матусю! Щиро вітаю Вас із ювілеєм! Бажаю міцного здоров’я, довгих-довгих років життя та творчого натхнення на радість усіх, хто Вас знає і оточує! І в першу чергу для мене, Вашого сина, та моєї родини – дружини, онуки, зятя, правнучки та сватів.

З любов’ю та глибокою повагою –

Ваш син Валерій КУЛІШЕНКО

Створення цього матеріалу профінансоване передплатниками друкованої версії «Життя Лебединщини»

Поділіться
[uptolike]