Певно, що так. Тим більше, що її й бути не може, адже в середовищі студентів завжди трапляються якісь чудернацькі події. Та все ж сіра буденність іноді огортає. Тоді кожен вишукує в ній сонячні краплинки, які б вимальовували барвисті візерунки, цікаві родзинки, аби прикрасити життя, порадіти, повеселитися. І той, хто знаходить, почувається щасливим. А в кого їх багато, той взагалі – неординарна та яскрава особистість. От хоча б сьогоднішній ранок. А що в цьому ранку? Що такого «родзинкового»? Певно, він особливий…
Вранішня порція кефіру з насінням льону та обов’язковий комплекс
фізичних вправ
Як завжди, підйом о п’ятій, можливо трішки (хіба що трішки!) пізніше. Після вранішньої порції кефіру з насінням льону та обов’язкового комплексу фізичних вправ, що дарує бадьорість, Олександр Удодік снідає і вирушає в дорогу. А дорога на роботу традиційно в планах про роботу. Він умисно просить, аби йому не ставили першої пари, бо ж до того має заїхати на «господарство». Так, треба перевірити, в якому стані будівля колишньої стоматології, що тепер на балансі медичного училища, як справи в лабораторії, бо там же студенти навчаються. Донедавна заїжджав оглянути ремонт спортивної зали, який проводили власними силами за допомогою батьків студентів (щира їм вдячність!). І завжди нарікав сам собі, чому ж заклади медичної освіти завжди фінансуються за залишковим принципом? Та й це не вибиває Олександра Дмитровича з добре накатаної колії гарного настрою. Попереду ж – робочий день, сповнений несподіванок і сюрпризів, бо ж без цього у студентському житті аж ніяк не можна.
Слід говорити тільки правду самому і вчити цього молодь
І знову, що такого особливого у цій щоденній круговерті справ адміністративних, керівних, студентських, викладацьких у колективі молоді та досвідчених педагогів? Та все! Він – директор медичного училища імені професора М.І.Сітенка, знаного не лише в Лебедині та Сумській області, а й далеко за їх межа-ми. Повагом вийшовши зі свого кабінету, Олександр Удодік прямує коридором до аудиторії, розмірковує, із чого почне розмову зі студентами, як проведе перевірку знань, як поверне до нової теми. У нього все готове, давно «відшліфоване». Але ж кожен день вимагає нового, аби не було одноманітно й заяложено. Бо вони, студенти, все помічають, все бачать. Із ними треба правдиво і відверто. «Слід говорити тільки правду самому і вчити цього молодь, – переконаний він, – бо медик має бути завжди правдивим. Це головна риса. Він має вміти сказати правду: вміти порадувати доброю новиною і зуміти віднайти коректні слова, аби повідомити погану звістку». Олександр Дмитрович вітається першим, бо вважає, що риса доброзичливості завжди має виступати наперед, перекидається декількома словами зі студентами в коридорі.
– Добрий день! Я радий вас бачити! – звертається він до аудиторії.
– І ми раді вас бачити! – відповідають вони.
Вони просто спілкуються і розуміють одне одного!
Виявляється, це вже напрацьоване, це має зворотній зв’язок гарного настрою, доброї волі, правильної поведінки. В аудиторії він уже знає, з чого почне говорити. З ходу пов’язує перевірку знань із поясненнями теми, обґрунтуваннями, доказами, розставляє акценти, демонструє наочно, показує на собі, на студентах. Цікаво! Вони просто спілкуються і розуміють одне одного! І не лише на науковому рівні (бо ж вивчають, уже підготовлені, мають знання), а й на рівні звичайних людських стосунків. Студенти не бояться підправити свого викладача, вони йому підказують, усвідомлюючи, що знають матеріал і на його основі будують нові знання, нову тему. А він насолоджується тим, що студенти схоплюють відомості, запам’ятовуючи та занотовуючи у конспекти, роблячи потрібні висновки. І вже прощаючись із ними, нагадавши домашнє завдання, він переконується – вони зрозуміли!
Не студент винен, що він не вивчив чи не запам’ятав, не знає
Така його особлива система навчання, власна методика викладання. Здається, ніби всі студенти – відмінники, все знають. Зовсім ні, хоча й хотілося б. Дехто забуває назву тих самих судин, дехто «не пам’ятає», де печінка чи інший орган у людини. Все може бути! Ніхто не має знати всього, та має всьому навчитися! Оце головне, переконаний Олександр Удодік. «Не студент винен, що він не вивчив чи не запам’ятав, не знає, – акцентує він. – Це вчитель не зумів зацікавити, не зумів подати важливий матеріал, не зміг донести». Та Олександр Дмитрович усвідомлює, що ніхто не змусить студента вчитися, поки той сам цього не захоче. А чому ж він вступив сюди на навчання? Що привело його до училища? Певно, він мав якісь наміри. Тож слід непомітно підштовхнути його до правильного сприйняття знань, до розвитку, до науки, слід заповнити оті його «чисті файли» чимось потрібним.
Мої родзинки – це мої студенти зі своїми мріями і сподіваннями, зі своїми характерами і знаннями
Листаючи сторінки робочого дня, розумієш, що у директорському графіку цікавинок та родзинок аж занадто. Так приємніше жити, збираючи в єдине ціле емоції і почуття, згуртовуючи колектив, наділяючи знаннями молодь, а то і просто крокуючи коридором навчального закладу. «Мої родзинки – це мої студенти зі своїми мріями і сподіваннями, зі своїми характерами і знаннями інколи міцними, а інколи й не дуже, зі своїми вподобаннями. Це мої колеги з дорослими турботами. Я пишаюся ними», – говорить Олександр Удодік. І пишатися є чим: он скільки перемог і добрих починань у студентів та педагогів, он скільки випускників стали відомими, он скільки молоді сьогодні в аудиторіях здобуває знання. «Добре, аби вони не їхали за кордон на заробітки, адже завжди сподіваєшся, що наш випускник, наш фахівець охоронятиме здоров’я українців», – промовляє директор. Наділяючи день за днем своїх студентів знаннями, він уже 31 трудовий рік переконується у правильно обраному життєвому шляху – готувати медика-професіонала. Ось і черговий ювілей підійшов до Олександра Удодіка. А він невтомно крокує і завжди попереду великої родини, збагачуючись однодумцями у колективі, розумінням та підтримкою рідних. Такий його шлях – без одноманітності та буденності, без сірого й типового, а завжди з новим і яскравим. У цьому його особливість. Зі святом Вас! Нехай велика вдячність фахівців, вихованих Вами в училищі, буде найвищим визнанням, найбільшим подарунком, найкращими побажаннями.
З повагою, від імені колективу «ЖЛ» Олена БОНДАРЄВА
