До цього часу не вщухає галас, що піднявся після оприлюднення міністром Дмитром Дубілетом результатів урядової оцінки чисельності України. Наприкінці минулого року був проведений електронний перепис населення, який, на думку посадовця, міг без проблем замінити звичайний, так званий, «паперовий» перепис, коли до кожної домівки мали б завітати відповідні фахівці.
У сьогоднішній «Темі дня» спробуємо з’ясувати потребу у переписі населення, окреслити його переваги та недоліки, роз’яснити все те, що передуватиме йому, і обов’язково розберемося, чи готова Лебединщина до цього процесу.
Перепис населення…
… – єдиний процес збору, узагальнення, аналізу та публікації демографічних, економічних та соціальних даних про населення. Для пересічного громадянина він не несе особливої важливості, а ось для держави вважається життєво необхідним. На його основі будується державне планування реформ, наукових та маркентигових досліджень. Він важливий і для виборчого процесу, дає можливості для інформаційної та ідеологічної політики.
За результатами перепису, ми нарешті дізнаємося, скільки у нас є так званих «мертвих душ». З’являється інформація про суспільний зріз населення, його житловий фонд, джерела доходів. Стає відомою реальна кількість тих, хто тимчасово чи назавжди перебрався за кордон.
Процес перепису населення не зовсім знайомий громадянам до 35 років, адже саме на території України його проводили лише у 2001-у, майже 19 років тому. До того часу в колишньому СРСР подібні процеси проводили у 1959, 1970, 1979, 1989 роках. В Україні перепис населення після 2001 року, коли нас було 48,45 млн. осіб, планували провести в 2010-у, проте уряд Азарова свідомо його проігнорував. Перенесення продовжувалося чи не щороку, поки у грудні 2015-го остаточно затвердили провести у 2020 році.
Взагалі згідно зі стандартами ООН країни світу мають проводити перепис кожні 10 років, причому не посередині десятиліття, а в рік, що закінчується на нуль. Хоча це лише рекомендації.
Як же проходив електронний процес і чи дав він відповіді на всі запитання?
Він об’єднав три різних методи збору інформації і тривав три місяці. По-перше, це дані мобільних операторів із соціологічним опитуванням та реєстрами. По-друге, Пенсійний фонд надав точну інформацію наявності українських пенсіонерів плюс дані Держреєстру фізичних осіб. Також врахували відомості з народжуваності, смертності та міграції громадян. Що маємо? В Україні постійно проживає 37 мільйонів 289 тис. людей, серед них 20 млн. жінок і на 3 млн. менше чоловіків. Одна десята від загальної кількості українців проживає у Києві. Найбільше співвітчизників зареєстровано у Дніпропетровській області – 3230,0 тисяч, найменше – у Чернівецькій – 720 тис. осіб. 15% населення – це діти до 14 років, 10% – громадяни раннього працездатного віку до 24 років. Найбільше в країні людей віком від 25 до 54 років – 44%, громадяни до 65 років – 16% і 6 мільйонів старших цього віку.
На жаль, кількість населення в Україні стрімко скорочується, і в порівнянні з минулим роком нас стало на 250,8 тис. осіб менше. Рівень смертності суттєво перевищує народжуваність – на 100 померлих 53 народжених. Якщо ситуація не зміниться, через 10 років нас поменшає на 2 млн.
Зрозуміло, що перепис є дуже витратною справою, і з Держбюджету цьогоріч на нього виділено майже 3,5 млрд грн. Із них на оплату праці переписувачів піде 1,322 млрд грн, на комп’ютерне обладнання – 1,543 млрд грн., на розробку програмного забезпечення – 48,8 млн. грн. Обробка та систематизація даних обійдеться приблизно в 122 млн. грн., але ці витрати буде закладено в держбюджет наступних двох років. До речі, 19 років тому на проведення статистичних досліджень та переписів у бюджеті України було закладено 106,054 млн. грн. (близько $20 млн.).
Останній перепис у США 2010 року обійшовся в $13 млрд або ж $42 на одну особу. Переписи в Індії та Китаї того ж року коштували значно менше: річний перепис в Індії – 40 американських центів на одну особу, десятиденний перепис у Китаї – $1 на особу. Рахункова палата США визначила, що з 1970 року вартість кожного наступного перепису зростає щонайменше вдвічі. Витрати на перепис у Канаді становили близько $20 на особу, у Великій Британії – $16-19, у Південній Кореї – близько $10.
Українське опитування, якщо його не відмінять, триватиме із 3 по 23 грудня 2020 року. І якщо раніше все заносилося на паперові носії, то тепер у кожного переписувача буде свій планшет. Опитуватимуть українців 100 тисяч переписувачів, які залучатимуться через центри зайнятості та з числа студентів, які освоюють професії статистів, економістів і соціологів. Водночас українці долучатимуться до електронного анкетування, яке триватиме з 10 по 30 листопада цього року. Скептики одразу заявили, що чи не чверть населення держави просто не відкриє двері сторонньому з планшетом або просто відмовиться ділитися інформацією із державою. Для тих, хто не впустить фахівців до домівки, організують спеціальні переписні дільниці на зразок виборчих, що розташовуватимуться у різних куточках міста. Треба бути готовим відповісти на різноманітні питання і не боятися, що приватна інформація потрапить до рук шахраїв.
А як же раніше відбувався перепис населення на Сумщині? За статистичною інформацією Головного управління статистики в Сумській області, за даними перепису 2001 року, в Сумській області було зареєстровано 1 млн. 296,8 тис. осіб, із них 295,8 тисяч в обласному центрі. Ще тоді Лебедин не міг конкурувати із кількісним складом великих міст Сумщини. Так, у Лебедині проживало 29,7 тис. жителів, а в районі – лише на 2 тисячі менше. У 2001 році менше ніж у нас було у Шосткинському, С.-Будському, Л.-Долинському та В.-Писарівському районах.
І хоча за останні майже 20 років перепис не проводився, рахунком чисельності нашої області займалося Головне управління статистики в Сумській області. До 1 грудня минулого року відділ цього управління працював і на Лебединщині. У цьому році перепис населення проводитимуть Державна служба статистики України та її територіальні органи, органи виконавчої влади і місцевого самоврядування, а також Національна поліція України.
За інформацією Головного управління статистики у Сумській області, на 1 грудня 2019 року на Сумщині проживало 1 069 138 жителів, із них у Сумах – 264 908 громадян. Лебедин мав 25 211 жителів, а район – 18 544. На жаль, наше місто посідає останнє місце серед великих міст Сумщини. А район у порівнянні з 2001 роком пропустив вперед лише Шосткинщину. Із 18 районів Сумської області позаду нас лише Липоводолинський (17731), Великописарівський (17494) та Середина-Будський (15582).
Як же готується Лебедин до наступного перепису?
Одним із важливих факторів є наявність покажчиків, за якими слід шукати адресу громадянина. Та й, крім цього, кожен гість нашого міста намагатиметься знайти покажчик тієї чи іншої вулиці. Тиждень тому «ЖЛ» вирушила вулицями Лебедина, щоб зрозуміти, чи легко у нас «орієнтуватися» на місцевості. Чесно кажучи, вкотре переконалися, що справи кепські. Спочатку звернулися до офіційних документів, за якими вулиці та провулки нашого міста мали б отримати нову назву. Так, іще 19 лютого 2016 року вийшло розпорядження міського голови №35-ОД «Про перейменування вулиць у місті Лебедині», за яким Управління житлово-комунального господарства Лебединської міської ради мало б змінити назви 39 вулиць, провулків та скверів із подальшою заміною анотаційних дощок на перейменованих вулицях та провулках міста. У більшості випадків покажчики було змінено, але нам вдалося знайти вулицю, де протягом чотирьох років так нічого й не змінилося. У декількох місцях колишня вулиця Серафимовича називається Лісовою, а ось на двох двоповерхових будинках наприкінці цієї вулиці ще й сьогодні висять таблички зі старою назвою. Не могли ми не проїхати і по вулиці Петренка. Звичайнісінька вулиця, на будинках якої деінде є номерні знаки, але… якесь жахіття твориться із покажчиком. Погляньте на фото і зробіть висновки. Завітали й на вулицю Короленка. Щодня перехрестя вулиць Короленка й Коцюбинського долають сотні лебединців і, певно, не дуже розуміють написи російською. Цікаво стало на вулиці Героя Радянського Союзу, Анатолія Волоха, який на своєму бронетранспортері в числі перших у 1943 році увірвався в Лебедин і вступив у нерівний бій із ворогом. Відважний солдат похований у братській могилі у сквері Воїнської Слави по вулиці Першогвардійській. А от вулиця на його честь чомусь називається Волохова. Не може похвалитися зміною покажчиків і мікрорайон Черемушки, де замість давно звичної назви вулиці Гастелло ми спостерігаємо якісь прадавні ДОСи.
До речі, ми не дарма проїхалися саме цими вулицями – на деяких із них проживають представники керівництва міста.
Крім цього, існує невідповідність із назвами вулиць. Міська влада ще не повністю виконує рішення 37 сесії міської ради від 27 червня 2018 року «Про перелік назв вулиць і провулків у місті Лебедині, що не відповідають нормам сучасного українського правопису». Згідно із цим рішенням комунальне підприємство «Комбінат благоустрою» мало б розробити і здійснити заходи щодо зміни покажчиків 22 уточнених вулиць і провулків у Лебедині, Куданівці та Токарях.
Але не слід забувати і про звичайних громадян, які чомусь без великого бажання встановлюють номерні знаки на своїх домівках. Хоча ще у 2019 році міськвиконком звертався до лебединців із проханням встановити покажчики номерів будинків на своїх домогосподарствах. Адже згідно із пунктом 6.1.1 статті 6 Правил благоустрою міста Лебедина забезпечення встановлення номерних знаків будинків покладено на власників домогосподарств. А за порушення Правил благоустрою передбачена відповідальність за статтею 152 КУпАП України.
Поки невідомо, чи прийме уряд України ще якесь рішення, щоб провести чи відмінити Всеукраїнський перепис населення. Але нам, лебединцям, ще багато років треба жити у своєму місті, виховувати своїх дітей, ходити на роботу, приймати у своїх домівках шанованих гостей. Тож спільними зусиллями слід навести хоча б елементарний порядок біля своїх домівок. На вашому домогосподарстві ще відсутній номер? Вкажіть його. На вулиці немає її покажчика? Подбайте про це.
Так ми зробимо нашу Лебединщину щирою, привітною та зразковою!
