
А й справді, все ж могло бути по-іншому, ніж є зараз. Навіть більше, все буде по-іншому. Можливо, не завтра, не наступного року, але буде.
Але ж помріяти про це «по-іншому» зараз ніхто не може заборонити. Тому ми й вирішили у черговому обговоренні із громадою запропонувати розмову про те, ким кожен із нас себе бачить у місті, в якому працюють заводи і фабрики, розвинута сфера послуг тощо.
Та чи у всіх нас вистачає знань і кваліфікації на омріяне робоче місце? Чи дозволяє вам досвід, аби обійняти певну посаду? А ще ми мріяли познайомитися із представниками незвичайних професій. Раптом серед нас є геоморфологи або пастижери, чи, може, оператори визначення статі курчат?
Адже у світі налічується понад 40000 професій. Хоча, переглянувши оголошення з вакансіями, добре, якщо знайдеться сотня-дві. А де ж інші? Однак вони не настільки популярні, як менеджер чи економіст.
Отож, що ми почули від наших земляків.
Лілія (44 роки): – Гарна ідея, аби ОЦЕ якби… справдилося! Дуже важко із працевлаштуванням у місті. Хотілося б працювати там, де плата висока, бо завжди тих грошей не вистачає. Мені подобається моя професія.
Юрій (43 роки): – Я працюю в енергетиці понад 20 років. Мені ця робота дуже подобається, тому, якщо не змусить доля, змінювати не збираюся. Також слід зауважити, що енергетика це одна з галузей, яка вмирає останньою.
Наталія (40 років): – Доброго дня, якби не сюрпризи долі, то, думаю, працювала б учителем у рідній школі. Це і за освітою, і за покликанням! Я – вчитель англійської мови. Шкода, що по спеціальності працювала мало.
Любов (53 роки): – А я працювала б там, де працюю зараз. Я маю на увазі галузь творчої культури. Хотілось би допрацювати у Лебединському фаховому медичному коледжі до самої пенсії. Робота подобається і колектив також, і студенти у нас класні. Тож я задоволена. За освітою я викладач дитячої школи мистецтв, артист оркестру, а ще одна освіта – це біологія та практична психологія.
Євген (39 років): – За першою освітою я вчитель, за другою – публічний управлінець. Перше – страшнувато, друге – нуднувато. Тож навіть не знаю, куди б мене привела доля, якби у громаді було багато вакансій. Єдине точно знаю, це було б виробництво. Приємно, коли долучаєшся до створення чогось нового. А можливо, узагалі був би гондольєром-гідом на Вільшанці на першому водному маршруті від вулиці Сумської до Зарудки. Адже якби працювало багато підприємств, можливо, відкриття човнового руху на нашій річці не було б такою примарною мрією.
Сергій (44 роки): – Зараз підприємець. Не знаю, чи змінив би ринок на зміну за верстатом. Тут я сам собі господар, можу приймати будь-які рішення, і правий для мене завжди лише я сам і мій покупець. Хоча за освітою токар, то, можливо, аби зарплатня влаштовувала, працював би на котромусь із заводів. А там, дивись, і квартиру б отримав.
Юлія (38 років): – Працювала би перукарем, як і працюю. Хоча навчалася у педагогічному виші. Але те, що роблю зараз, дуже подобається. Так, і у професії учителя чимало творчості та креативу, але коли беру до рук перукарські інструменти, забуваю про все, викладаюся на повну, аби клієнт був задоволений. До того ж, аби підприємства працювали, лебединці були трошки багатшими, стриглися б частіше, то й мої заробітки б були значно кращими.
Анатолій (37 років): – Вкотре дякую за цікаву тему обговорення. Як і кожен із нас, люблю пофантазувати і помріяти, де б я ще потрудився. Колись хотів працювати двірником, але за 1000 ЄВРО. Зараз би погодився підмітати вулиці, але за вдвічі більшу зарплатню. Навіть би став президентом, але тільки для того, щоб покращити життя українців. За освітою я – педагог, тому спробував би себе в ролі викладача якого-небудь лебединського коледжу. Але працюю там, де працюю і намагаюся цим приносити користь державі.
Володимир (67 років): – Ще зі студентських років захоплююсь психологією. Маючи вищу медичну освіту, працював би психотерапевтом або педагогом. Це те, що до душі. Але роки, хоча й «моє багатство», внесли свої корективи. Після двомісячної служби на ЧАЕС, в зоні епіцентру вибуху, втратив можливість працювати за фахом у 46 років, але зберіг силу духу. Всім праці до душі, з гідною платнею!
Ось так. Можливо, питання і видається надто мрійливо-романтичним, втім задум якраз і був у тому, щоб дати змогу усім нашим читачам на кілька хвилин вирватися із буденності, і ще раз оцінити свої бажання і можливості.
Шкода, що під час обговорення ми не почули людей якоїсь рідкісної професії. Не сумніваємося, нехай і лише кілька людей на громаду, та все ж маємо таких земляків. Хоча дивного у цьому немає нічого. Той, хто з дитинства пов’язує свою долю із Лебединщиною, мабуть, обирає таку професію, з якою швидше можна знайти роботу. Або ж нейтральну – юрист, економіст, бухгалтер, які затребувані у будь-якій сфері діяльності, хоча і не у такій кількості, яку випускають наші навчальні заклади.
Однак що робитиме громада, коли хтось надумає відкривати підприємство – хоча б і з переробки сільгосп-продукції чи виробництва продуктів харчування? Чи зможемо ми знайти достатню кількість кваліфікованих кадрів у громаді, аби власнику підприємства не довелося приймати на вакантні посади приїжджих спеціалістів?
Тому не забувайте мріяти, хоча б час від часу. Адже мрії часто трансформуються у проєкти, а ті у свою чергу – у реальні справи. Це на користь і родині, і громаді.
А тим, хто лише обирає професію, вкотре порадимо дослухатися не тільки до розуму, а й до серця. Бо ж нічий прагматичний розрахунок не зможе замінити насолоду від заняття улюбленою справою.
Ігор КОЛЄСНІКОВ