ЛЕБЕДИНЩИНА. Свої герої

родини підпопригорівських Героїв

Уздовж довгої дороги розлогі, високі дерева шикуються колоною, змінюються на поле, а поле – на сільські хати. Такі пейзажі повторюються кілька десятків кілометрів, доки ми не доїжджаємо до села Підопригори.

У цьому маленькому селі Лебединського району нас чекають дві сім’ї. Кожна із них має свого героя, свою історію та свою втрату.
У Підопригорах проживає трішки більше, ніж 460 людей. Там є сільський будинок культури, магазини, є фельдшерсько-акушерський пункт. І є своя Алея Героїв. Із 2016 року у Підопригорах троє загиблих на російсько-українській війні – Олександр Ворожко, Степан Литковець та Едуард Лобода. Як потім буде говорити мати Олександра – три голуба, козацьке село.

Із родинами героїв ми зустрічаємося на в’їзді в Підопригори. Тут, буквально за кілька метрів, – кладовище. Поговорити з нами прийшли батьки Саші Ворожка та Степана Литковця.

– Тепер ми не ділимо, де чий син. Тепер всі троє – наші. Буває, іду з роботи додому, куплю цукерки і несу сюди хлопцям, – Любов Ворожко, мати Олександра, на секунду замовкає, махає рукою і відвертається, аби ми не бачили, як у неї набігають сльози.

Розмова йде то досить жваво, то повністю затихає. Говоримо про різне: від спекотної погоди цього тижня до рішення хлопців піти на службу, збору документів і виписок із лікарень.

– Мій мріяв медаль отримати. Казав мені трішки почекати. Тепер отримав звання – Герой. І медаль отримав, – кожного дня плачу.
Анна Литковець, мама Степана, плаче і зараз. Це буде чи не єдиний раз за вечір, коли вона справді не втримається. Досить жвава, активна жінка, вона ще багато буде усміхатися, згадуючи теплі, щемливі моменти з дитинства сина:

– Він у нас із п’яти років сам умів смажити яєчню. Вірите? Все життя хотів стати кухарем… Сьогодні прийшла сюди зранку, обняла пам’ятник з усіх сторін, ридаю і думаю, аби ніхто не побачив. І на роботу треба йти, і від нього відійти не можу. А як побачу хлопців у військовій формі, то вдивляюся в шеврони – раптом вони з бригади Степана. Так хочеться підбігти і обійняти.

– А наш думав про кар’єру, – підтримує розмову Любов Ворожко. – Спочатку вчився на агронома в Сумському НАУ, потім працював на жнивах у селі, підміняв хлопців на молоковозі. У 2013 році пішов в армію. Сам пішов, сказав, що не буде ховатися. Згодом в АТО поїхав. Розмови телефоном були дуже короткі, без жодних деталей де він, що робить. Все казав: «Ось дослужу до середини березня, отримаю звання, приїду додому». Не встиг, загинув першого числа…

Кілька хвилин ми сидимо в повній тиші. Лише згодом я прошу розказати більше про дитинство хлопців.
– Ми переїхали в Підопригори з Гарбузівки, – обличчя Анни Литковець світлішає, коли вона починає згадувати історію своєї сім’ї. – Степашка був ще маленький, ходив до садочка, там часто виступав на концертах, брав участь у різних сценках. Одним словом, активна дитина. Змалечку любив і умів готувати. Бувало, прийду з роботи, а він вже насмажив картоплі з аджикою, накрив на стіл: тарілки, виделки, серветки. Усе, як у ресторані.

Пізніше Анна Нішанівна розкаже, що син врешті й пішов вчитися на кухаря. Спочатку до Лебединського вищого професійного училища лісового господарства. Потім – у Сумський центр професійно-технічної освіти харчових технологій, торгівлі та ресторанних сервісів.
– Рік провчився, і став шеф-кухарем у сумському ресторані. Потрапив у сто кращих кухарів, міг брати участь у одному з етапів шоу «МастерШеф». Проте на дати зйомок у нього було заплановане весілля, тож пропустив програму. Невістка майже щодня фотографувала те, що він готував, і публікувала в соцмережах знімки. Аж не віриться мені… Добра дитина. Він завжди всім старався допомогти. Якщо піти селом і запитати, то кожен скаже, що він був дуже чуйним.

Любов Ворожко, слухаючи, постійно киває головою, наче особисто підтверджує все сказане пані Анною.
– А наш Саша техніку любив. Це в нього від батька. Велосипеди збирав-розбирав, мотоцикли. З усіх ближніх сіл до нього хлопці приїжджали, аби допоміг. Учився теж у Сумському НАУ. На третьому курсі поїхав на півроку в Польщу. Там лозу обрізав, розбирався в сортах картоплі. Закоханий у це був, так би мовити, – говорить Любов Іванівна.

Весною 2013 року Олександр пішов у армію, на Великдень у нього була присяга. На ній він говорив привітальне слово, згадує його мама:
– Хороша дикція у Саші була. Він тоді ще подяку читав батькам від солдатів. За те, що виростили, що навчили всьому…
Далі Любов Іванівна з Анною Нішанівною будуть довго, із усмішкою, згадувати, як «Новою Поштою» передавали в армію салат «Мімозу», домашнє м’ясо, інгредієнти на холодець та чітку інструкцію, як його готувати.
– А колись Саша подзвонив сестрі Віті і каже: «Дивись ТСН, там будуть показувати ОБСЄшників. Біля них будуть військові в масках. Той, який смикає ногою, – я. Привіт вам передаю, – додає Любов Ворожко.
Доки ми говоримо, над головою гудить «кукурудзник». Він ретельно обприскує поля, які щільно огортають село навкруги. Ми поволі відволікаємося на його гул, піднімаючи голови догори, і прикриваємо ребром долоні очі від вечірнього сонця.

Жінки пригадують:
– Тут над могилами раніше сиділи два голуби, а коли, місяць тому, поховали Едуарда Лободу, – прилетів третій. Довго кружляв, дивився.
На прощання я пропоную зробити спільне фото. Дві родини стають поруч. Усі ледь помітно, але дуже доброзичливо усміхаються.
Уздовж дороги розлогі, високі дерева шикуються колоною, змінюються на поле, а поле – на сільські хати.
У маленькому селі Підопригори, що на Сумщині, живе три маленькі сім’ї. Кожна із них має свою історію, свою втрату та свого героя.
Олександра ТОКАР, спеціально для «ЖЛ»

Поділіться
[uptolike]