ЛЕБЕДИНЩИНА. Бо пастимемо корів на власному подвір’ї

…якщо, звичайно, не захищатимемо свої права. Точніше, якщо їх не захищатимуть селяни, котрі минулого тижня запросили представника «ЖЛ» на загальні збори. Вдатися будилчан, а саме про них йтиме наразі мова, до зібрання загальних зборів змусила непроста ситуація із громадськими пасовищами поблизу села. Та про все – своєю чергою.

Отож минулого вівторка, 3 вересня, нам видалося побувати у Будилці. Тут, у сільському будинку культури, зібралися загальні збори. Як то посвідчено у законі, такі збори є однією із форм безпосередньої участі громадян у вирішенні питань місцевого значення. А рішення зборів враховуються органами місцевого самоврядування в їх діяльності.
Основне питання порядку денного – створення на території Будилки громадських пасовищ. Хоча вони, власне, є вже не один десяток років. Та за цей час ніхто так і не спромігся належним чином їх задокументувати.

Спроби зробити це, звичайно, були, та й у документах із землеустрою ці земельні ділянки визначені для пасовищ та сіножатей. Однак відсутність у сільської громади будь-яких відповідних паперів на ці землі ставить під загрозу можливість селян випасати власну худобу там, де це завжди робили. Чому? На публічній кадастровій карті України два будильських пасовища – білі плями, тобто для стороннього спостерігача – ці землі пустують. Отже, можуть бути виділені для ведення особистого селянського господарства. Право на отримання такої земельної ділянки розміром до 2 га має кожен громадянин України, при цьому – не обов’язково на території тої громади, де проживає. А коли факт власності чи постійного користування землею не задокументовано, відмовляти у виділенні ділянок під ОСГ не має права ні держава у вигляді підрозділів Держгеокадастру, ні місцеві органи влади.
Ускладнюється ситуація ще й тим, що за часів незалежності земля за межами населених пунктів (а пасовища якраз і розташовані поза межами) кілька разів змінювала управителя – то громада, то райдержадміністрація, а з 2013-го цими землями керує Держгеокадастр. Тож і маємо на сьогодні проблему, коли ділянкам, які громада вважала своїми, держава на законних підставах може знайти іншого господаря.

І у випадку із Будилкою, як виявилося, це – не така вже й неосяжна перспектива. Бо місцева сільрада нещодавно вже отримала понад два десятки заяв на виділення земельних ділянок по 2 га для ведення особистого селянського господарства. При цьому, на перший погляд, немає підстав відмовляти громадянам у виділенні цих ділянок – земля за документами вільна.
Відтак перед будильською громадою постала цілком реальна загроза залишитися без пасовища. Що означає для селянина залишитися без можливості випасу худоби, часто єдиного джерела доходу сільської родини, пояснювати не треба. Тож чи не остання можливість будилчан залишитися із пасовищами, нарешті прийняти відповідне рішення на загальних зборах і оформити відповідну документацію у Держгеокадастрі. На щастя, саме таке рішення одноголосно й прийняте на цих загальних зборах.

Необхідність створення громадських пасовищ в учасників зборів зайвих питань не викликала, натомість дивувало інше – як так може статися, що, їхню будильську землю хочуть поділити без них. При цьому самих заявників-двогектарників, за свідченнями присутніх, на зборах не було. Хоча, як стверджують учасники, декого із них запрошували особисто, незважаючи на офіційні оголошення.
Голова зборів Володимир Шкурко відзначив, що подібної ситуації могло й не скластися, аби кілька років тому була створена об’єднана територіальна громада. У таких громадах землю поза межами населених пунктів передають у віддання громаді. І це важлива тема для роздумів не тільки жителям Будилки, а й іншим, але залишмо її на пізніше.

У відділі у Лебединському районі ГУ Держгеокадастру у Сумській області нам щодо громадських пасовищ повідомили, що належним чином вони оформлені лише у 6 із 23 сільських рад. При цьому ще із 2012 року на рівні району наголошується на необхідності їх узаконення. Однак, як бачимо, громади не дуже поспішають це робити. Як не поспішають і громадяни оформити право на землю, свого часу виділену для ведення підсобного господарства. А за даними того ж таки відділу Держгеокадастру, у деяких сільських радах 70-80% тих, кому свого часу виділили ці ділянки, вже померли. І незрозуміло, на яких правах земля використовується нині – звичайно ж, документів ніхто не оформляє, вважаючи землю своєю, тим більше – не платить податків. А такої землі на Лебединщині – понад 1000 га.

Погодьтеся, «ласий» шматочок. І залишатиметься таким, допоки ми нарешті не усвідомимо важливість документального посвідчення права на землю. Якщо ні, то є варіант замість тих же громадських пасовищ одного разу побачити зоране і засіяне поле. Добре, якщо самим господарем для особистого селянського господарства. Але давно не новина, що багато земельних ділянок, виділених для ОСГ, отримані аж ніяк не для особистого, а для передачі в оренду іншим сільгоспвиробникам і отримання чималої орендної плати. А там, дивіться, і ринок землі невдовзі відкриється, то можна й продати за кількасот тисяч гривень. То чому, скажіть, не вимагати землі, навіть якщо такі вимагання шкодять громаді. Але ж не суперечать законам! Та й держава може опинитися не «на боці громадян і громади». Бо ті, хто претендує на двогектарні ділянки, і кошти для оформлення документів знайдуть, і податки справно сплачуватимуть.

Тож думати є над чим, і часу на це – можливо не так багато, як може видатися. А краще не тільки думати, а й робити і навчитися врешті-решт брати на себе відповідальність. Бо рано чи пізно знайдеться хтось відповідальніший, а ми пастимемо корів на власному подвір’ї.

-------- На правах реклами ---------
Moneyveo [CPS] UA

Теги: , ,