Без сумніву, за останні 7 років, відколи триває війна з Російською Федерацією, більшість українців змінила своє ставлення до колись братнього народу. Захоплення Криму та агресія на Донбасі призводять не тільки до погіршення ситуації у відносинах України із РФ, а й не дають змоги підтримувати родинні зв’язки із громадянами, які проживають по той бік кордону. Але життя триває, і не всі бажають «розлучатися» із мовою сусіда, мовою війни. Так, українці дивляться фільми російською, їхні телефони й соціальні мережі функціонують сусідньою мовою. Та що там говорити, дехто насаджує та перекручує хибні історичні мовні факти, змалечку привчає до неї дітей. Щоправда, не слід забувати, що велику класичну літературу слід читати в оригіналі, тож Пушкін чи Толстой у перекладі (якщо маємо змогу розуміти їхню рідну мову) на українську виглядають «якось не так».
Чи ж має українець жити російською, чи він погоджується обрати рідною для себе мову «старшого брата», «ЖЛ» дізнавалася у лебединців, які розповіли свої власні історії.
Наталія (40 років): – Не лише готова, а вже відмовилася спілкуватися російською. Наше спільне обговорення в соціальній мережі нашої групи – яскраве свідчення тому. Я думаю українською і намагаюся залучити колег, родичів до цього процесу. Телефон налаштовано українською. Ми українці і повинні знати свою мову, активно нею спілкуватися, бо це один із найяскравіших показників національної ідентифікації. Звичайно, суржик присутній, але я думаю, що скоро ми і його позбавимося.
Алла (39 років): – Тільки українська мова. Спілкування побутове, мабуть, як і у всіх – на суржику, а тексти, тези, коментарі, статті, доповіді – все українською. Після 2014 року перевчилась. До того, статті писала російською, бо навчалась у Харкові, а там мова навчання у виші була тільки російська. Визнаю тільки свою рідну українську мову.
Любов (53 роки): – Говоримо ми на суржику. І ви всі це добре знаєте, чуєте, бачите. Такий у нас регіон, адже так – на суржику говорить не одне покоління людей на нашій території. Звичайно, документація, офіційне спілкування – це українська мова. А ось у побуті основний відсоток – це мова суржику. А скільки прикладів різних держав, де на території проживання люди говорять на різних діалектах, чудово розуміють одне одного і мирно співпроживають. Головне залишатися людьми, а зрозуміємо ми кожного завжди!
Анатолій (37 років): – Близькість кордонів із РФ змушують не одне покоління лебединців розмовляти її мовою. Винних у цьому немає, як і не винні прості громадяни сусідніх держав, які живуть в процесі війни. Дуже часто, з цього приводу пригадую слова 3 президента України Віктора Ющенка, що людина повинна розмовляти тією мовою, якою думає. Я особисто намагаюся говорити українською завжди, і думаю лише своєю мовою. Хочу і буду говорити та жити своєю рідною мовою, чого бажаю і всім українцям.
Ольга (57 років): – Я – вчитель російської мови та літератури, і викладала ці предмети в сільській школі. Але поза уроками завжди спілкування було українською мовою. Хоча позакласні заходи велися тільки російською. Це, мабуть, через брак на той час української літератури. Із прийняттям Закону про мову, спілкуюся тільки українською, чого і від інших вимагаю. Але ще часто доводиться чути російську, особливо в розмові по телефону з різними операторами приватних установ. У великих містах також люди дуже часто говорять російською, і цього, мабуть, не викоренити.
Інна (27 років): – Із рідними, друзями, та й взагалі, спілкуюся на суржику, але вільно можу говорити українською. Не бачу нічого поганого в російській мові, англійській та інших мовах. Коли людина спілкується російською мовою все життя, уявляю, як їй важко перейти на іншу мову. У нашому місті зустрічаю різних людей, і кожен розмовляє по-різному, і я ніколи не звертаю увагу, на якій там мові зі мною спілкуються. Головне, щоб людина була хороша та приємна у спілкуванні. Тому в першу чергу для мене головна не мова, а людина, яка зі мною спілкується.
Олексій (32 роки): – Кому, як не нам, справжнім українцям, усе робити для процвітання рідної мови. Хто, як не ми, повинні пропагувати та втілювати в життя існування нашої української мови. Ніхто не зробить це за нас. Навіть незважаючи на такі відносини із сусідами ми повинні любити рідну мову!
Лілія (43 роки): – Повністю підтримую пані Інну. Подобається, коли люди є самими собою, а не намагаються виділитися або вихвалитися. Красива та мелодійна наша українська, але оті нові правописи та запозичення з інших мов, то є не зовсім, як на мене, гарно. Деякі слова смішні та спотворюють саме значення. Щодо російської, то не люди винні, що у нас таке коїться у відносинах із Росією. Вони не винні в тому, що розмовляють російською. Ми всі їх добре розуміємо та поважаємо.
Так уже склалося, що ми двомовні, що українська та російська дуже близькі за своїми мовними показниками, що Лебединщину віддаляють якихось 70 кілометрів від кордону із РФ, а в Лебедині існувала російська школа. Так склалося, що ми говоримо суржиком, маючи мовний вплив через близькість до кордону, а не через перекручення історії, як дехто думає. Але не забуваймо, що вже 30 років Україна незалежна, самостійна та самодостатня держава із власною співучою, милозвучною та щирою мовою. Пам’ятайте про це, співвітчизники!
Ігор КОЛЄСНІКОВ
