Мадонною пошанно називають жінку-матір, чисту помислами, ту, яка є об’єктом щирої любові і безмежної поваги. Мабуть, чи не кожен із нас дарував би своїй неньці подібне звання, вдячно вклонившись за подароване життя, але є і ті, кого варто відзначити всією громадою. Такі жінки – берегині свого роду, довгожительки, Особистості з великої літери, адже все своє життя віддали сім’ї, рідній землі, Україні… Голубівською мадонною, безперечно, можна назвати травневу ювілярку Ганну Панасівну Зимогляд, яка цими днями зустрічає своє 95-річчя. Тож чим живе голубівська мадонна, як оцінює пройдену дорогу долі, про що мріє?..
У свої дев’яносто п’ять Ганна Панасівна зустрічає гостей, сидячи на ліжку і лагідно усміхаючись. Вона стискає протягнуті їй руки теплими долонями і цікавиться, хто ж це із містян вирішив навідати бабусю. Відповіді вона уважно слухає, бо, на жаль, останні п’ять років покладається лише на власні вуха – вік дає про себе знати, очі втомилися, тож зір неабияк підводить Ганну Панасівну. Але дух міцніший за тіло, тож, незважаючи на всі примхи здоров’я, ювілярка оптимістично тримається, роздумує про домашні та загальні проблеми, залюбки ділиться спогадами.
…Маленька Ганнуся народилася далекого 1924 року, у родині сумлінних робітників Панаса Семеновича та Євдокії Іллівни Сердюків. І хоча її малою батьківщиною є село Новопетрівське, дуже скоро сім’я перебралася у сусідню Голубівку. Поштовхом до цього стала колективізація: більшість селян мали переселятися в комуну, на благо якої віддавалися усі заробітки, худоба, який-не-який зібраний врожай… Ще й серце дідуся не витримало таких владних примх, адже він старанно працював на купленій за банківську позику землі, встигаючи і господарство доглядати, і рідними опікуватися. Отож коли дідуся не стало, Сердюки осіли у Голубівці. Тут і в’ється мережкою довге та насичене життя Ганни Панасівни.
– Я була молодшою у родині, – розповідає вона, – мала старшу сестру Варю. Довелося нам побачити і страшну моровицю Голодомору, і непрості роки після нього. До війни я ходила до школи, хоча й поза нею роботи вистачало. Ну, а коли до нас зайшли німці, то все закрутилося…
Разом із багатьма іншими односельцями Ганна потрапила на примусові роботи до Німеччини. Меткій до праці дівчині довелося вправлятися і на фабриці, і в бауерів (місцевих фермерів – ред.), а після Перемоги – ще й допомагати повертати до Радянського Союзу один із вивезених нацистами до Німеччини заводів. До рідного голубівського краю Ганна повернулася аж у 1946 році.
На будь-яке питання про власну родину Ганна Панасівна відповідає із неабияким захопленням. Сьогодні вона – горда мати доньки та чотирьох синів, найкраща бабуся для 15 онуків, 16 правнуків і двох праправнучків. А все це щире людське багатство вона здобула разом із чоловіком Семеном Зимоглядом. Інколи дивуєшся примхливій долі: Семен був старшим на сім років за Ганну, ще й жив по сусідству, але ніколи не звертав уваги на дівчину. А після війни якось зустрілися поглядами, зрозуміли, що не байдужі одне одному і… врешті-решт одружилися. Їхнє весілля, як згадує Ганна Панасівна, було першим у післявоєнній Голубівці.
– Жили й трудилися, як усі, – продовжує ювілярка. – Перш ніж потрапити до колгоспу, я рік пропрацювала на Штепівській пошті. А пізніше було всього – і буряки сапувала, і в корівнику трудилася, і вагарем була. Коли з’явилися діти, легше не стало: часто доводилося лишати їх і йти до роботи. Жодних дитсадочків тоді у Голубівці, звісно, не було, тож обходилися власними силами. Створювали імпровізовані дитячі групи: щодня одна із сусідок не йшла працювати, а гляділа і своїх, і чужих малюків. Але й то було не надто надійно – малі розбишаки любили втікати і шукати собі пригод. Часом знаходила своїх хлопців біля ставка, і аж серце завмирало – ну а що, коли раптом… Та Бог милував.
До 1957-го, як говорить Ганна Панасівна, разом із чоловіком робили «на позику», відпрацьовуючи трудодні. Сьогодні й сама дивується, як же при мінімальних заробітках вдалося вижити і створити таку велику й міцну родину. І одразу знаходить відповідь – велику роль у «виживанні» мало власне домашнє господарство.
Сьогодні Ганна Зимогляд живе разом із сином Віктором та його родиною. Невістка Катерина піклується про неї, як про власну неньку, називає мамою, виконує всі прохання. Всі останні новини Ганна Панасівна дізнається саме від неї: і про життя Голубівки невістка розповість, і свіжу пресу, серед якої незмінне місце займає і звична міськрайонка, прочитає.
– Аби ж то могла бачити, – бідкається Ганна Панасівна, – то й менше клопоту було б. Прожити ж вік – взагалі складна справа, усякого довелося бачити. Зараз, коли все розвивається, не стоїть на місці, жити можна, але ж… Чомусь й досі важко. І часом дуже незрозуміло. Я от одну війну пережила, але в голові не вкладається, навіщо комусь потрібна оця сьогоднішня, що точиться на нашому Донбасі?
Але торкається вуст яскрава усмішка і зморшки немов зникають під рукою невидимого митця, коли відповідає поважна бабуся Ганна на запитання про те, за що ж їй найбільше радісно у житті.
– За своїх дітей, за свою родину, – переконливо відповідає вона. – Це моє найголовніше і найбільше надбання. Коли люди зрозуміють, наскільки цінною є сім’я, тоді й жити нам стане легше.
Дивлячись на ювілярку та її рідних, без проблем погоджуєшся із цим твердженням. А слухаючи їхні розповіді, спокійно можеш примружити очі і побачити, як під повіками розгортається сцена за сценою із реального життя нашої сучасниці: ось юна Ганна разом зі своїми друзями проживає у військовій частині після визволення із нацистської Німеччини, ось – уже трохи доросліша працює на колгоспному полі, а ось – із посрібленими віком скронями, які прикриває картата хустка, вчить малих непослухів-онуків грати в карти, розповідає їм казки чи й власні життєві пригоди… Мабуть, останніх у неї найбільше, бо ж назбиралося за цілих дев’яносто п’ять.
І нехай вони не закінчуються, Ганно Панасівно, ще довго-довго! Нехай низько вклоняються Вам за Вашу невтомну працю люблячі рідні та вдячні односельці, нехай піклуються, нехай радіють разом із Вами. Най міцніє здоров’я, світлішають думки і добрішають новини, що стікаються до Вашого дому. З роси та води Вам, Ганно Панасівно!
Фото Євгена ШУЛЬГИ.
