Певно, це нагальне питання для багатьох українців. Тож саме про це й говорила громада минулої п’ятниці. На жаль, знайти гідну роботу, яка б приносила не тільки гарний заробіток, а й неймовірне задоволення, дуже важко. Хто, як не лебединці, знають, що через закриття установ та організацій, підпорядкованих колишній районній владі, сотні наших громадян залишилися без роботи. Неймовірний стрес отримали ті, хто залишився на узбіччі, не маючи ні роботи, ні засобів до існування. А тих щасливчиків, які все ж працюють, не так уже й багато.
Лебединці схвильовано розповідали, як їм працюється в нинішніх умовах.
Наталія (57 років): – Хотілося б на це питання відповісти ствердно, але в нашому місті знайти роботу, це ще той квест. Від недавнього часу кількість шукачив роботи постійно збільшується. Молодь виїздить на заробітки, люди середнього віку намагаються знайти щось по місту, а особи передпенсійного віку мають надію тільки виживати. Знайти роботу у 57, звісно, можливо. Але що це вже буде, коли людина все життя тяжко працювала не лише на роботі, а й вдома по господарству. Дуже велика рідкість знайти роботу до душі. Це в наш час – розкіш. Тож бажаю всім, у кого попереду перший робочий день, щоб ваша праця була вам у задоволення.
Анатолій (37 років): – Працюю, майже без перерви, із 2003 року, тому вважаю себе людиною, якої не торкнулося безробіття. Кожного разу, влаштовуючись на роботу, я з перших днів доводив, що недарма виконую свої обов’язки. І хоча маю не так багато записів у трудовій книжці, усвідомлюю, що працювати повинна кожна людина. На жаль, ситуація у нашій країні призводить до масових звільнень та скорочень. Хоча ще 10 років тому Лебедин називали заводським містечком. А де знайти лебединцям роботу, коли за останній час скільки підприємств та організацій було закрито?
Наталія (40 років): – Вважаю, що мені пощастило, я маю змогу працювати і люблю свою роботу! Радію, коли вона «відповідає взаємністю»! З приводу питання, то у кожного українця є своя думка, але я переконана стовідсотково, що ніколи не пізно вчитися. Тому молодим і ще недосвідченим, хочу порекомендувати: якщо з якихось причин вам не подобається обрана професія, то ніколи не пізно отримати нову спеціальність і нові навички. Бажаю удачі у пошуку роботи!
Алла (39 років): – Я повернулася до Лебедина 16 років тому. У Харкові працювала в тендерному комітеті, державні закупівлі. Роботу в Лебедині за спеціальністю не знайшла. Десь працювала, підробляла, якось крутилась. Працювати за фахом тут не вийшло. А ще раніше вивчилась на фельдшера в нашому медучилищі. Коли справа дійшла до роботи та підтвердження диплома, то мене або направляли у Дмитрівський ФАП, куди тоді, здається, не ходив транспорт, або за 300 доларів взяли б у лікарню медсестрою. На той час обидва варіанти для мене були неприйнятними. Тому зараз працюю сама на себе. У мене є робота, яка мене влаштовує, робота для душі і заробітку. Тільки створила собі це робоче місце я сама. Роботи в Лебедині немає, а самозайнятістю я можу займатися в будь-якому місті України, чи за її межами. Але є величезне бажання виїхати звідси. Якщо буде можливість – виїду.
Володимир (67 років): – Безмірно вдячний своїм батькам, що викохали в моїй душі любов до праці та навчання. Тому проблем із роботою в мене ніколи не виникало. Навіть коли економіка розвалювалася, затримували скромну зарплату, знаходив підробіток, постійно займаючись самоосвітою. Не я шукав роботу. Різні роботи (кілька десятків спеціальностей робітничих і пов’язаних із вищою освітою) знаходили мене. Я не цурався жодної, якщо вона була економічно необхідною або через безвихідь. На щастя, отримую пенсію, але співчуваю людям, які потрапили в складні життєві обставини і не можуть знайти роботу з гідним заробітком. На жаль, економіка сформувала реальне поняття – зайві люди. І, не зважаючи на освіту та бажання працювати, час і випадок можуть списати нас у таку категорію. Тому я не засуджую ні тих, які бажають знайти заробіток за межами нашої громади і навіть країни, ні тих, хто через любов до рідної землі не може мати гідного заробітку, не зважаючи на тяжку працю.
В’ячеслав (65 років): – Щаслива людина, яка йде на роботу і з роботи із задоволенням. Але добре, якщо в неї є та робота. Питання працевлаштування і роботи у місті зараз стоїть дуже гостро, робочих місць немає, бо майже немає підприємств. І це так по всій країні. Поки його не вирішать у верхах, так буде ще довго.
Любов (53 роки): – Я особисто займаюся улюбленою справою на роботі, але не розумію одного: чому у нас не цінують досвідчених людей із досвідом. Коли тобі за 50, то не потрібен ні ти, ні твій досвід, ні твої знання, які ти достойно можеш передати молоді. У мене чоловік майстер на всі руки, не вживає алкоголю, афганець, але вдома сидить, бо йому за 50. А ті, кому 30 працевлаштовані, але нехтують цим, зловживають, роботу втрачають. На їхні місця беруть таких самих. На цю тему говорити не має сенсу. Так є, і так буде.
Лілія (43 роки): – Я вважаю, що мені пощастило. Із радістю йду на роботу, бо там мене чекають друзі-колеги і мої дітки-вихованці. Я радію, коли можу «серце віддавати дітям». А ще з радістю поспішаю додому, бо там мене чекає моя донечка – моє найбільше щастя. Усім бажаю знайти роботу до душі.
У недавній розмові із міським головою Олександром Бакликовим вдалося дізнатися, що лише 5 тисяч лебединців із 15 працюють офіційно, а решта – або ж нелегально, або шукає заробітку в інших місцях. На жаль, це проблема не тільки нашого міста, а й нашої країни. Прикро, що молодь шукає щастя за кордоном і залишається там назавжди. Хотілося, щоб вона знаходила себе на рідній землі.
Ніколи не опускайте рук і не зневірюйтеся, а намагайтеся бути потрібним завжди. Залишайтеся самими собою і насолоджуйтеся життям!
Ігор КОЛЄСНІКОВ
