Були часи, коли страхування було розповсюдженим явищем. Страхували своє життя і здоров’я, своїх дітей, майно рухоме і нерухоме. І було це не так давно, коли кожен страхувальник, сплачуючи страхові внески, розумів і вірив, що сповна отримає свої страхові гроші у разі потреби. Але зник «союз непорушний», а разом з ним і гроші, що лежали на рахунках страхувальників та і взагалі всі заощадження.
З часом людям знову запропонували застрахувати все, що тільки можливо, через усілякі фонди і компанії. Дехто погоджувався, а декому було важко сплачувати внески. До того ж не всі були впевнені, що вони колись повернуться.
Нині в Україні зареєстровані тисячі страхувальних компаній, які наввипередки поспішають повідомити про свої вигідні умови. Хтось пропонує страхувати абсолютно все, а дехто обходиться невеликим переліком послуг. Але чомусь переконані, що черги до їхніх офісів не буває.
Тож на якому місці у вас, шановні читачі та дописувачі, страхування. Чи бували у вас взагалі страхові випадки? І чи довіряєте ви страхуванню як способу у деякій мірі компенсувати шкоду, заподіяну життю і здоров’ю, власному майну?
Наталія (56 років): – Із усього, що пов’язане з питанням страхування, пам’ятаю тільки одне: щороку, на початку листопада повинна поновити страховку на машину. Років 10 тому трапилося ДТП, страховка покрила вартість ремонту. Все решта менш вартісне.
Олена (52 роки): – Звичайно, сьогоднішній день уже сам вимагає страхування нашого здоров’я на випадок непередбачуваної ситуації із такою ожеледдю (станом на минулу п’ятницю). Але є інше питання: кому довірити кошти? Хто відшкодує людині витрати за лікування зламаної ноги, наприклад? Я їм не довіряю. Минулої весни мені лікарняні із такою затримкою виплатили (і це фонд соціального страхування!), що аж ніяк не хочеться щось, десь страхувати.
Інна (26 років): – За все своє життя не страхувала нічого, тому нічого не можу сказати. Але вважаю, що в цьому та минулому році, застрахувати себе та своїх рідних було б необхідно. Якщо автомобілі обов’язково треба страхувати, то чому ж людей ні? Нині страхових компаній розвелася така кількість, що не кожному треба довіряти. Головне – здоров’я, і щоб ті кошти від страхування нікому не знадобилися.
Анатолій (37 років): – Страхував своє життя і здоров’я лише одного разу, коли перетинав кордон для поїздки в іншу країну, як цього вимагає законодавство. Я не проти страхування, але за умови впевненості у тому, що мої гроші не пропадуть і мені їх повернуть при потребі. Страхувати треба не тільки життя і здоров’я, а й майно, яке всі ми маємо. Але чи вистачить українцям грошей, аби сплатити обов’язкові страхові внески зі своїх мізерних заробітних плат чи пенсій, я не впевнений.
Любов (53 роки): – Ми ніколи нічого не страхували, крім автомобіля, тому поділитися досвідом страхування не можу. Головне, аби усі були здорові!
Наталія (39 років): – Ми страхуємо, як я розумію, сплачуємо внески постійно, наприклад від тимчасової втрати працездатності. Інше питання, на скільки відшкодування може покрити наслідки випадку, якщо він стався. Коли хворіємо, то просто розуміємо, що за час лікарняного отримаємо хоч якусь виплату, маючи певний трудовий стаж. Але вона зазвичай не покриває вартості лікування. Страхування ж у більш глобальних масштабах заслуговує на окрему увагу, але особисто в моїй родині руки до цього ще не дійшли.
Олексій (59 років): – Я страхуюсь через «Приват-24», і кожен місяць відраховуються із заробітної плати 20 гривень. Декілька разів звертався, кожний раз виплачували страховку, тому я задоволений.
Сергій (55 років): – Страхуватися треба, але не у нашій державі та не з нашими законами, які приймають для себе наші депутати. Від ковіду помирають люди, у яких немає грошей на ліки. Але деякі умники отримали страховки по 30-60 тис. гривень нібито вони ковідом перехворіли. Я навіть знаю про ці факти у нашому Лебедині. А страховка наша – це наші діти, заради яких ми живемо, і, думаю, що вони нас не залишать у старості без засобів на існування. А українська страховка, на мою думку, – це понти та викачування грошей із народу.
Судячи із висловлювань лебединців, то вони не у повній мірі довіряють страховим компаніям. Та й зрозуміти їх можна, адже немає у людей упевненості в тому, що вони отримають кошти у повному обсязі. Не вірять вони й тому, що страхувальники так просто не віддадуть зароблене.
Що ж, можливо, й праві ті, хто стверджує, що довірятися треба тільки собі і намагатися не шкодити своєму здоров’ю. Бережіть себе та піклуйтеся про своїх рідних і близьких.
Ігор КОЛЄСНІКОВ
