Готуючись до розмови з цією людиною, дух перехоплювало якесь дивне хвилювання. Ну зрозуміло – це ж усе-таки директор! Директор Лебединського медичного училища імені професора М.І.Сітенка, одного з відомих навчальних закладів не лише на Сумщині, але й в усій Україні своїми успішними випускниками, своїми традиціями та цікавим життям студентів. Родина медичного училища досить різнобарвна, багатохарактерна та багатогранна. Звичайно, у такому віці всі чогось хочуть і всі намагаються себе реалізувати у якомусь виді діяльності. А як же у таких умовах працюється самому керівнику всіх оцих характерів та граней? Тим більше, що спливає уже тридцятий рік директорства такої ж багатогранної та всерозуміючої людини – Олександра Удодіка. Спокійний у будь-яких ситуаціях, врівноважений і впевнений у своїх знаннях. Він без сумніву є лідером цього великого колективу.
– Олександре Дмитровичу, як Вам удається знаходити спільну мову із студентськими гранями та характерами?
– Певно, я такий, як і вони. У нас є спільні грані, спільні рішення, спільні думки та пріоритети. Насамперед, у навчанні. Вони знають, чому прийшли до училища. А наш педагогічний колектив і я знаємо, як дати їм необхідні знання, прищепити фахові навички, розвинути вміння. Тож є спільний напрямок нашої діяльності, яким і рухаємось.
Я на той час навіть не знав, що таке місто існує
Як зазначає Олександр Дмитрович, початок його свідомого дорослого шляху складається із парадоксів. Звичайний хлопець із Чернігівщини (а народився він, до речі, аж у Рівненській області!), звичайні уподобання та інтереси. І якби хтось тоді сказав, що він стане медиком, зроду б не повірив і доводив би це всіма правдами й неправдами. Навпаки, після закінчення школи він поїхав до Харкова вступати у політехнічний. Це його дівчина Наталія, а нині дружина Наталія Володимирівна, прагнула бути лікарем. Та, на жаль, мрія стати інженером не втілилася в життя через певні обставини. Ось тоді він і подався до медичного «за компанію» з Наталею. І вступив на санітарно-гігієнічний факультет. Навчався добре. Після закінчення вишу в нього був вибір у декілька міст, або ж залишитися у Харкові. Поїздив, подивився і обрав Лебедин.
– Я на той час навіть не знав, що таке місто існує, – зізнається Олександр Дмитрович. – Природа вразила. Як побачив оці чарівні ліси, озеро Лебедине, широкі поля, річка Псел поруч. А величні ялини біля училища чого варті?! Не зміг відмовитися від лебединської пропозиції. Тим більше, що тодішній директор Юрій Олексійович Зінченко підшукував молодого викладача для роботи в училищі та зробив замовлення у нашого декана. Та й додому до батьків ближче їхати. Чесно кажучи, не збирався надовго затримуватися у Лебединському медучилищі. Думав, відпрацюю три роки та й повернуся до Харкова. Але, бачите, доля склалася зовсім інакше. Мені сподобалося працювати! Уже відтоді Лебедин став для мене рідним, відтоді наше училище стало другою домівкою, колеги – родиною, студенти – дітьми.
Молодий і амбітний, тоді я вважав своє рішення правильним і непохитним. А потім зрозумів, що і керівник може помилятися.
Тож так розпочалася його викладацька діяльність. Потім він став секретарем комітету комсомолу училища. Довелося поєднувати організаторську і виховну роботу з викладацькою. Згодом директора Юрія Зінченка покликали до обласного центру на посаду головного лікаря екстреної (швидкої) медичної допомоги, і училище залишалося без керівника. От Юрій Олексійович і рекомендував Олександра Удодіка на директора навчального закладу.
– Олександре Дмитровичу, на той час Ви були зовсім молодою людиною. Чи був острах перед високою посадою, перед старшим викладацьким колективом?
– Так, почувався якось не зовсім упевнено. Було ж мені якихось 29 років, а колеги майже всі старші, досвідченіші. Майже половина з них бачила на цій посаді іншу людину – практикуючого хірурга Анатолія Васильовича Товстого, якого всі знали і поважали. Та перед виборами (а тоді колективу надавалося право обирати директора) він зняв свою кандидатуру. Тож директором обрали мене.
– Чи складно було освоювати керівне крісло?
– Так, це був складний період. У колективі відчувалося напруження, навіть я би сказав розкол. Тож першочерговим завданням було об’єднання колективу в одне ціле і не яке-небудь, а єдине, міцне, готове до будь-яких випробувань. Не скажу, що було легко. Навпаки! Молодий і амбітний, тоді я вважав своє рішення правильним і непохитним. А потім зрозумів, що і керівник може помилятися. Правду говорять, що кожен має набити свої ґулі і синці. Я їх отримав, але виніс правильний урок. Ніколи не соромився визнавати свої помилки, перепрошувати, питати поради у колег, досвідчених і молодших, та навіть у студентів, прислухався, вчився, намагався бути тактовним і толерантним. І сьогодні так. Не люблю давити на людей, не люблю викручуватися і брехати, хоча іноді доводиться говорити неправду (сміється), марно обіцяти, хоча інколи буває (ще більше сміється). Але це все тільки для справи, тільки в інтересах справи. Але потім все ж я сам і виправляю себе, розставляючи всі крапки над «і», роблячи правильні акценти. А ще я по природі своїй трудоголік, тому вмію не лише накази підписувати, а ще й сам їх виконувати.
Ми пояснюємо, що таких знань вимагає сьогодні сучасна медицина.
– А як щодо навчального процесу в училищі? Хочеться розповісти читачам, що ж можуть майбутні медики.
– Відповім серйозно: маючи власні напрацювання, потужну навчальну базу, намагаємося йти в ногу з часом. Адже медична реформа внесла свої корективи в навчальні програми. Дуже добре, що сьогодні дозволили обирати предмети для навчання. Наприклад, є екстрена медична допомога, а фахівців бракує. Тож слід готувати саме таких спеціалістів, зробити наголос на суто медичній практиці, адже на теорії далеко не поїдеш. В училищі ми ввели курс підготовки по ЕКГ – має ж хтось уміти правильно читати кардіограму! Навчаємо студентів практичним навичкам, зокрема, постановки венофікси для довготривалого введення ліків, адже це так потрібно тяжкохворим пацієнтам. Це складно, тому що доводиться навчатися й викладачам, але завжди можливо. Ми пояснюємо, що таких знань вимагає сьогодні сучасна медицина. Та і взагалі, наші студенти повинні уміти все, бо саме життя потребує всебічних знань.
Я можу бути Святим Миколаєм, наші завучі – ведучими на урочистостях, всі: викладачі і студенти – співати гімн училища або просто танцювати на дискотеці чи вишуканому заході.
– Говорячи зі студентами та Вашими колегами, стає цілком зрозумілим, що директор у медичному училищі – справжній керівник, батько, друг. Саме Ви приділяєте максимум уваги розвитку спорту на Лебединщині, надаючи спортивну базу училища для заходів різних рівнів. І, погодьтеся, не кожен керівник навчального закладу зможе «перевтілитись» у Святого Миколая…
– А це окрема сторінка як моєї діяльності, так і нашого педагогічного колективу. Дуже радий довірі своїх колег та студентів. Переконаний, що слід бути просто людиною, тож ми маємо не лише навчати молодь медичній справі, а, насамперед, виховувати ЛЮДИНУ, помічати в ній добре і цікаве. Виховувати духовно, культурно, спортивно, наповнювати молодь особливим змістом, духовними цінностями. Тому я можу бути Святим Миколаєм, наші завучі – ведучими на урочистостях, всі: викладачі і студенти – співати гімн училища або просто танцювати на дискотеці чи вишуканому заході, яких у нас дуже багато проводиться. Ми можемо ходити в походи і ночувати в одному наметі зі студентами, їсти з одного казана. Це наше життя, до якого у цих стінах всі звикли.
Коли береш слухавку, а звідти колишній студент, який, скажемо так, дуже посередньо навчався, зворушливо говорить, що він врятував людину, завдяки нашій науці.
– Здається, Олександре Дмитровичу, Ви все ж досягли своєї мети: зробили навчальний заклад єдиною родиною, яка живе, навчається, працює, перемагає. «ЖЛ» друкувала багато матеріалів про перемоги та визначні нагороди Лебединського медичного училища як на рівні області, так і всієї України. А яким же головним досягненням Ви особисто пишаєтеся?
Після цього питання здалося, що треба назвати численні почесні грамоти, високі дипломи, відзнаки, нагороди. Та Олександр Дмитрович просто усміхнувся і похитав головою.
– Так, я пишаюся. Пишаюся, коли у день зустрічі друзів у нашому училищі приїжджають чоловік 200–300 і в коридорах стільки народу, що ніде яблуку впасти, а на обличчях у них непідробна радість від зустрічі; коли серед наших випускників є високі імена світових величин у медичній галузі; коли береш слухавку, а звідти колишній студент, який, скажемо так, дуже посередньо навчався, зворушливо говорить, що він врятував людину, завдяки нашій науці; коли серед директорів медичних вишів чується, що випускників Лебединського медичного слід брати на навчання першими; коли при вступі на роботу саме наші випускники поза конкуренцією. І ще дуже багато таких висновків. Оце я вважаю досягненням і цілковитою перемогою. Нашою загальною перемогою! Тож приходьте на навчання до нашого медичного училища. Ми будемо раді поділитися з вами знаннями, навчити рятувати життя, навчити бути людиною.
