Людям старшого, поважного покоління сьогодні прийнято бажати активного й плідного довголіття. Саме такими вони переважно і є: залишаються активними членами суспільства, цікавляться суспільно-політичним життям міста, району, області та всієї держави. Цими вихідними 90-річний ювілей відзначила жителька нашого міста, колишній педагог Валентина Володимирівна КОМАШКО.
Наш Лебедин не одразу став рідним для неї, адже народилася маленька Валюшка недалеко від Сум в ошатній та привітній Юнаківці в сім’ї лікарів. Дитячі роки вона провела разом із батьками в рідному селі. Що могла побачити маленька дівчинка, коли спочатку сім’ю «морили» голодом, а згодом в її ще зовсім юне життя увірвалася війна? У 1941 році, коли німці ступили на українську землю, Валя постала перед вибором, чи евакуюватися разом із односельцями, чи залишитися вдома. Річ у тому, що в самій Юнакіївці було розгорнуто військовий шпиталь, де її батьки оперували та лікували важкопоранених бійців. Тож вона, 12-річна, замість того, щоб гратися з ляльками, допомагала санітаркам доглядати за скаліченими війною солдатами. Вона не забула, як дуже часто готувала бинти для перев’язки і в усьому була активною помічницею. Навіть незважаючи на свій ранній вік не боялася розривів снарядів, які часто летіли в сторону села з-за лінії фронту, що проходив за 8 кілометрів. А як вона раділа, коли вперше побачила в селі легендарну «Катюшу», яка поверталася з бойового завдання. А ще згадує, як під час німецької окупації в одній із кімнат їхнього будинку батьки переховували корівку, щоб та не дісталася лютому ворогу. Так промайнули важкі роки війни, і прийшов час продовжувати шкільне навчання, адже до війни Валя провчилася лише 4 роки. Сільську школу вона закінчила на відмінно. Довго не роздумувала, ким бути в житті, адже дуже хотілося навчати і виховувати дітей, тому й поїхала до найближчого Лебедина в місцевий учительський інститут. За два роки Валентина встигла не тільки отримати спеціальність вчителя української мови та літератури, а й знайти супутника життя – молодого та симпатичного офіцера-фронтовика Петра Комашка. Мужній капітан, який пройшов усю війну, закінчивши її в далекій Японії, потрапив в одну із військових частин післявоєнного Лебедина. Під час одного з вихідних вони вперше побачилися на місцевому танцмайданчику і незабаром вирішили побратися. Їхні серця не зупинило навіть те, що Валя була ще студенткою. Відгуляли скромне весілля, а згодом на світ з’явилися донечки: старшенька Тамара, а через 6 років – Людочка. Можна було з великою радістю жити далі, радіючи мирному небу і маленьким донечкам. Як грім серед ясного неба, пролунало повідомлення, що офіцеру-льотчику треба змінювати місце служби. Так, у 1961 році вони опинилися в Калинівці Вінницької області, де треба було облаштовувати нове життя.
…Страшна звістка застала 33-річну жінку зненацька, коли військове командування повідомило, що при виконанні службових обов’язків у мирний час загинув її єдиний і коханий Петро. Це підкосило жінку, але треба було долати біль втрати, треба було жити для 10-річної Тамарочки та 4-річної Людочки. Валентина забрала до Лебедина свою осиротілу родину та тіло загиблого чоловіка, щоб із почестями поховати його на головній алеї Мироносного цвинтаря.
Згодом її запросили на відкриття початкової школи у військовому містечку і запропонували посаду вчителя початкових класів. У вільний від роботи час поспішала у педагогічне училище, щоб засвоїти нові для себе знання, а вже вдома бачилася з донечками, які самостійно ходили до школи №5.
Життя тривало, і все ж таки можна було покохати когось іншого. Але вона вирішила по-своєму, і присвятила все своє життя не тільки власним дітям, а й своїм маленьким учням. Її вміння вдало та майстерно працювати з підростаючим поколінням помітили, і запропонували відповідальну посаду директора цієї школи. Вчителька погодилася і, крім роботи вчителя, звалила на свої тендітні плечі керівні та господарські справи із утримання школи.
Інколи доводилось розриватися, щоб зробити все у своєму житті, ділити себе між доньками та роботою. Та все ж, як не було важко, вона завжди знаходила час для всього і навіть подорожувала улюбленими містами колишнього великого Радянського Союзу. Вдалося побувати всюди і назавжди закарбувати в пам’яті приємні спогади. Валентина Володимирівна встигала в усьому, адже хотіла бути серед кращих, самостійно піднімала донечок, які потребували особливої уваги. Тамарочка та Людочка бачили у мамі свою помічницю і порадницю, намагалися не завдавати прикрощів. А так хотілося обійняти маму і не відпускати від себе, розповісти їй про все-все… Згодом вони стали мамі вірними помічницями, допомагаючи їй у всьому, подорослішали, визначили свій шлях. Тамара обрала торгівлю, а ось Людмила тривалий час працювала музичним керівником одного з дитячих садочків нашого міста. Мама раділа за донечок, допомагала їм у всьому, благословила їх на подружнє життя. Її єдина онука Марина – успішно працює, має свою сім’ю і разом з чоловіком та двома діточками вже понад 15 років проживає в далекій та незнайомій Ірландії. Особливо пишається Валентина Володимирівна двома правнуками 15-річною Халлі-Софією-Емілією та 8-річним Харрі-Ігорем.
І ось наша мама, бабуся та прабабуся відзначає свій почесний ювілей. Несподіваним сюрпризом для неї став візит молодих ірландців на батьківщину своїх пращурів. Коли дізналася, що з далекої країни на її ювілей їде рідня, відклала всі свої справи і поїхала в аеропорт, щоб із літака зустріти шанованих гостей.
Всі вони дружною родиною вітали улюблену бабусю, яка свого часу не злякалася труднощів і з високо піднятою головою йшла тільки вперед, долаючи життєві перешкоди.
Нині шанована ювілярка проживає по вулиці Осінній, радіє новому дню, цікавиться новинами, вже понад 50 років читає улюблену «ЖЛ», захоплюється новим змістом найкращого для неї видання. Встигає за новинами, переглядає телепередачі, слухає місцеве радіо і продовжує виходити в місто, щоб помилуватися його краєвидами. Лебедин для неї став рідним, адже тут похований єдиний на все життя коханий, тут пройшли найкращі роки життя, тут, на цих вулицях її впізнають учні та місцеві жителі.
Шановна Валентино Володимирівно, редакційний колектив «ЖЛ» приєднується до сотень привітань на Вашу адресу і бажає Вам щасливих і приємних років плідного та активного життя.
