Тетяна Литовченко: «Діти повинні знати, що вони гарні і що вони не можуть тебе підвести»

Керівник лебединського танцювального колективу Тетяна Литовченко

Цього разу ми цікавилися творчістю, життям сучасної (і не тільки) молоді, відмінностями менталітету українців та інших європейських народів, розмовляючи із керівником зразкового хореографічного художнього колективу міського центру позашкільної освіти «Веселка», Відмінником освіти України, Заслуженим працівником освіти України Тетяною ЛИТОВЧЕНКО. Кожного із трьох кореспондентів (Євгена ШУЛЬГУ, Олену БОНДАРЄВУ та Олену ВЄЧКАНОВУ), як і завше, шукайте у тексті за ініціалами.

О.Б.: – Тетяно Петрівно, Ви відома на Лебединщині особистість, про Вас і Ваш колектив було чимало сказано і написано. Але єдине питання, яке існує вже давно, але так жодного разу і не було озвучене. Тож… Чому все-таки «Веселка»?

– Тридцять років тому, коли «Веселка» тільки зароджувалася, у її складі було лише двоє хлопців та десятеро дівчат. Тоді якось обходилися без назв: ну хореографічний колектив, то й хореографічний колектив. Але коли настав час їхати на один із конкурсів поза межі Лебединщини, ми вирішили підібрати собі ім’я. Абсолютно кожен із учасників прийшов на наступну репетицію зі своїм варіантом назви. Пам’ятаю, що хтось пропонував назватися «Солнышки» і тому подібне. Але від когось прозвучала і назва «Радуга». Та все ж українське «Веселка» звучало краще: адже у нас такі різнобарвні композиції, ми даруємо гарний настрій своїми виступами… Отож, із того часу ми і «похрещені» «Веселкою».

«Україну треба танцювати душею, а не ногами»

І.К.: – А що у Вашому житті було до «Веселки»?

– Раніше було училище культури, хореографічний відділ. Дуже вдячна своєму викладачеві Євтушенку, який навчив багатьом життєвим мудростям. Його слова:«Україну треба танцювати душею, а не ногами», – я й досі ношу біля серця. А ще він завжди стверджував, що не варто боятися прохати про допомогу, і, навіть якщо тобі відмовляють і зачиняють перед носом двері, почекай кілька хвилин, а потім стукай – колись та й почують. Мені, до речі, щастило з керівниками – ніхто не відмовляв (усміхається). Після училища я потрапила у Бишкінь. Це був початок 80-х. Сільські діти все ж відрізняються від міських, вони швидше і куди сильніше «закохуються» у свої вподобання, у нашому випадку – в танці. Тоді я мала три різновікові групи, ми об’їздили з концертами увесь район.

Потім я повернулася до міста. Працювала і в сільгосптехніці, і в будинку культури, і в медичному училищі. А потім Людмила Дудченко запросила мене перейти до районного будинку дитячої та юнацької творчості. Саме тут, врешті, і «народилася» «Веселка».

Звісно, у мене були свої «рожеві» мрії, я дуже хотіла танцювати сама, але тоді були правила – потрібно «відпрацювати» диплом, тобто кілька років після навчання. Та це все так захопило, закрутило, а головне – сподобалося! І я ні про що не шкодую, адже робота із талановитими дітьми – це краще, що може трапитися у житті.

І.К.: – Ви говорили, що Вас, як талановитого організатора, хотіли бачити у своєму складі чимало установ. А як Ви це все владнали та пережили?

– (зі спокійною усмішкою) Мені було легко. Так, легко, бо запрошували мене такі люди, які були готові допомогти й підтримати, створити всі необхідні умови. Керівники завжди надавали колективу транспорт, допомагали з костюмами. За часів роботи у районному будинку культури нам, танцівникам, облаштували спеціальну кімнату для репетицій, слідкували за оновленням сценічного гардеробу виступаючих… У медучилищі керівництво йшло на поступки, перш за все, самим студентам, які були задіяні у художній самодіяльності. Ті, хто танцював, були «звільнені» від інших навантажень, їх заохочували якимись нагородами, інколи навіть фінансово. Нині, як усі знають, у нас на базі спеціалізованої школи №7 створений спеціальний танцювальний клас… Тож, так, жодних складнощів ніколи не було.

Коли назва «Веселка» таки прозвучала, плакав кожен із учасників колективу! Сліз було стримати просто неможливо!

О.В.: – За тридцять років існування «Веселки» і у Вас, і у колективу є чимало нагород. А які із них найвагоміші?

– (задумливо) Одразу так і не відповіси… У нас, насправді, багато відзнак, у тому числі і на міжнародному рівні. Але, мабуть, однією із найважливіших можна назвати останнє Гран-прі на обласному конкурсі «Віночок дружби». «Веселка» – це зразковий колектив, тож танцюємо ми на професійному рівні. Усі наші суперники були такими ж професіоналами і змагатися справді було важко. Гран-прі оголошували аж наприкінці, колектив уже встиг засмутитися, що нас протягом усього нагородження так і не згадали. Але коли назва «Веселка» таки прозвучала, плакав кожен із учасників колективу! Сліз було стримати просто неможливо! Це важливе досягнення для «Веселки», справді.

О.В.: – А про себе Ви так і не сказали…

– (сміється) А що про мене? Насправді, я ніколи не чекала ніяких нагород. Кожна із них для мене – то повна несподіванка. Серед найвагоміших, мабуть, усе ж таки, це «Золоте серце» і звання Заслуженого працівника освіти. Коли вручали першу – я нічого навкруги не чула, навіть не відразу зрозуміла, що то мене кличуть на сцену для нагородження. А із заслуженим працівником… Цього звання, мабуть, більше чекала місцева влада, аніж я. Бо мені до останнього здавалося, що є люди, які більше на це заслуговують.

Звісно, кожна нагорода – це приємно, але здебільшого тому, що за тобою стоять діти. І коли ти, отримавши якусь відзнаку, знаходиш їх у натовпі очима… (широко усміхається) Це надзвичайне відчуття! Діти завжди радіють за мене більше, аніж я сама! (сміється)

Найважче – тяганина з документами. Виходиш із візового центру і розумієш, що тебе трусить від перенавантаження.

О.Б.: – Ви згадували про міжнародні перемоги. А чи важко перетинати кордон із дітьми?

– (киває) Важко. Батьки, звісно, допомагають, оформляють і збирають документи, але всім іншим опікуюсь я. Найважче – тяганина з документами. Виходиш із візового центру і розумієш, що тебе трусить від перенавантаження. Але перетинати кордон завжди цікаво. Польські та болгарські прикордонники, зазвичай, побачивши автобус дітей, завжди цікавляться, куди ми їдемо і бажають успіхів під час конкурсів. Це піднімає командний дух!

О.Б.: – А як за кордоном зустрічають Україну?

– Супер! (усміхається) Нас люблять скрізь! Коли діти у чужій країні бачать шалену підтримку, тоді і патріотизм напрочуд гостро відчувається отут… (притискає долоню до грудей) Найбільше нас, мабуть, люблять у Польщі, тут якось навіть місцевий ксьондз (священик – ред.) спеціально провів службу за Україну, за те, щоб нам жилося мирно і спокійно у рідній державі. І коли ти крадькома спостерігаєш за реакцією дітей, то серце радіє: вони горді і вдячні за те, що їхню Батьківщину так підтримують.

Коли… зустрічають… (щасливо сміється) із оберемком ромашок – знають, що я їх люблю, із ароматною заварною кавою, мамою називають, обіймають…

О.Б.: – А якщо трохи помріяти? Ви все ж талановитий керівник і хореограф. Якби Вам запропонували залишитися в якійсь із країн, продовжуючи заняття улюбленою справою, то погодилися б?

– (насторожено) А діти мої?

О.Б.: – А діти б поїхали додому…

О.В.: – А Ви б займалися із талановитою місцевою молоддю…

(категорично) Ні. Мої діти – це мої діти. Як же я їх полишу? Вони ж мені справді рідні, мамою називають, незважаючи на те, що я частенько строга. А на минулий День матері влаштували мені незабутнє свято! Ми тоді поїхали на виступ до Львова. Я їм ще звечора нагадала, щоб не забули своїх мам уранці привітати, а потім за певною біганиною якось ніколи було трохи слідкувати, чим вони займаються. Коли… зустрічають… (щасливо сміється) із оберемком ромашок – знають, що я їх люблю, із ароматною заварною кавою, мамою називають, обіймають… А ви оце – залишитися? Ну як же можна?

А взагалі хочеться звернутися до всіх батьків: ніколи нічого не шкодуйте на своїх дітей – ні часу, ні грошей, ні уваги! Цікавтеся, як минув день, що у них на думці, чого вони прагнуть. Лише коли ти житимеш життям своєї дитини, то можеш розраховувати, що вона стане твоїм другом, порадником. Діти завжди повинні бути на першому місці.

Я це помічаю по дітях: коли ми їдемо додому, вони не надто хочуть сюди повертатися. Вони бачать високий рівень життя, розвиток, матеріальне забезпечення.

О.В.: – Подібна емоційна промова тільки зайвий раз підкреслює, що Ви й справді мама для своїх вихованців. Але якщо ще трохи продовжити розмову про закордон. Ви часто буваєте в інших країнах, могли спостерігати, як за певний час змінюється рівень життя там і у нас. Тож які вони, ці зміни?

– (зітхає) Шкода констатувати, але поки в Україні жити важко. Я це помічаю по дітях: коли ми їдемо додому, вони не надто хочуть сюди повертатися. Вони бачать високий рівень життя, розвиток, матеріальне забезпечення. За кордоном дуже поважають і дітей, і людей пошанного віку. Ось коли і у нас стануть звертати посилену увагу на ці категорії населення, тоді, можливо, щось і зміниться на краще.

О.В.: – А як щодо змін у самій молоді? Все ж таки за тридцять років тієї ж «Веселки» якісь відмінності можна побачити…

– Найбільше змін, звісно, відбулося на рівні моди. До речі, я часто прислухаюся до старших дітей, вони для мене – найкращі стилісти й порадники. Чи стало мені важче через роки? Ні, адже з дітьми, коли ти їх любиш, завжди легко. Головне, аби вони тебе розуміли і довіряли. Діти завжди повинні знати, що вони гарні і що вони не можуть тебе підвести. Якщо ці дві основи присутні у взаємовідносинах між дітьми і дорослими, тоді все складеться добре.

Єдине, чого мені завжди хотілося і хочеться сьогодні – аби всі мої вихованці обов’язково були успішними і щасливими.

І.К.: – За плечима – чимало пройдених років, багато злетів і, мабуть, все-таки й падінь. То чого ж, на Вашу думку, у житті було більше – поганого чи хорошого? Чого вдалося досягти?

– (із сумною усмішкою) До 50 років мене взагалі нічого не турбувало. Я займалася улюбленою справою із улюбленими вихованцями. Після значної особистої втрати не хотілося нічого, але допомогли оточуючі. Особливо, мої діти. Вони ходили до мене щодня, підбадьорювали… Саме вони мене й «витягли» та досі міцно тримають, бо ж знають, що я їх люблю.

Чого вдалося досягти? Я ніколи не ставила собі конкретної мети – навіть власне бажання танцювати врешті-решт відійшло на другий план. Але єдине, чого мені завжди хотілося і хочеться сьогодні – аби всі мої вихованці обов’язково були успішними і щасливими. Як показує досвід, поки це бажання справджується! (усміхається)

О.В.: – Якщо мова дещо вже торкнулася особистого… Вашого чоловіка, Валентина Литовченка, ми нині знаємо як концертмейстера «Веселки». Але чомусь вважається, що у творчій родині буває складно. Чи так це насправді?

– Мені дуже пощастило з Валентином Володимировичем, в усіх сенсах. Якщо брати «Веселку», то, насправді, знайти акомпаніатора для хореографічного колективу завжди напрочуд важко. На роботі ж чоловік розуміє мене з пів-погляду. Якщо говорити про родину, то… Знаєте, як кажуть: «У сім’ї головою має бути хтось одна» (сміється). У мене непростий характер, тож Валентину часто легше погодитися, аніж сперечатися. Однак чоловік для мене – все. Ми можемо говорити на будь-які теми, завжди підтримуємо одне одного, а наші «веселкові» діти його обожнюють, бо ж він не такий вимогливий до них, як я.

Кожна танцювальна композиція – окреме життя. Це емоції, адже, виступаючи, ти даруєш глядачам свої почуття, а потім розумієш, що тепло розливається по всій залі.

І.К.: – Творчість, хореографія, танці… Майже вся наша розмова, та й Ваше життя, побудовані на цьому. А чи є якесь інше захоплення?

– Ні. Раніше, щоправда, в’язала. У моєму «плетінні» ходили всі родичі, друзі, навіть деякі із танцівників. А так… Я завжди танцювала, багато танцювала. І коли нині, згадуючи, що мама не дуже хотіла, аби я вступала до училища культури, думаю, ким би могла стати… Ніким іншим себе я не бачу.

О.В.: – Ну коли Ви вже так натхненно говорите про мистецтво хореографії. То що ж все-таки, на Вашу думку, танець?

– Це життя. Це ціле життя. Кожна танцювальна композиція – окреме життя. Це емоції, адже, виступаючи, ти даруєш глядачам свої почуття, а потім розумієш, що тепло розливається по всій залі. Недарма люди часто говорять, що на деяких концертах не вистачає танцювальних номерів. Ще б пак! (хитро усміхається) Танцю ніколи не буває багато.

О.Б.: – Щиро дякуємо за таку емоційну розмову, Тетяно Петрівно! Нехай Вам і Вашим вихованцям обов’язково щастить!

-------- На правах реклами ---------
Moneyveo [CPS] UA

Теги: , , ,