Олена Літковець: «Кілька правильно поставлених дитині звуків можуть врятувати її щасливе майбутнє»

Директор Лебединського ІРЦ

У липні 2019-го Лебединському інклюзивно-ресурсному центру виповниться рік. Про те, як працювалося весь цей час, що сприяє роботі спеціалістів та які труднощі виникають найчастіше, «ЖЛ» поспілкувалася із директором установи Оленою ЛІТКОВЕЦЬ.

Бесіду із Оленою Василівною не хочеться називати офіційною: її широка усмішка, неймовірна емоційність та жвавість в усьому налаштовують, насамперед, на приємне і відверте спілкування. Але поміж цим Олена Василівна залишається типовою жінкою-керівником: стосик офіційних документів, яким вона миттю дає раду, важливі телефонні дзвінки, перепрошуючі підлеглі, які часом заходять до кабінету, аби зробити кілька уточнень… І така картина дозволяє зрозуміти, що не тільки сама пані директор, а й інші працівники інклюзивно-ресурсного центру (далі – ІРЦ) цінують і люблять свою роботу.

Лебединський інклюзивно-ресурсний центр почав функціонувати 11 липня 2018 року, хоча офіційне відкриття його відбулося аж за кілька місяців, у листопаді. Засновником комунальної установи є Лебединська міська рада, а уповноваженим органом управління з питань господарської діяльності – відділ освіти міськвиконкому. Міська влада забезпечує функціонування центру, а от координує діяльність і контролює дотримання освітнього законодавства департамент освіти і науки Сумської облдержадміністрації.

– Інклюзія – це те, що відповідно до законодавства дає змогу дітям із особливими потребами навчатися у загальноосвітніх закладах поряд із іншими однолітками, бути у суспільстві на рівних, – «озброївшись» про всяк випадок текою із документами, пояснює Олена Василівна. – Ми допомагаємо діткам, які обмежені у русі, діткам із аутистичними розладами тощо.

Перше завдання ІРЦ – проведення психолого-педагогічної комплексної оцінки задля визначення особливих освітніх потреб дитини. Саме під час цього спеціалісти розуміють, чи потрібна дитині інклюзивна група у її навчальному закладі, чи, можливо, вона обмежиться певними заняттями у центрі або ж потребує навчання вдома.

– Але ми не маємо права наполягати на будь-чому, – уточнює пані Олена. – Наша початкова робота – рекомендації батькам. А вже коли вони дослуховуються…

Ось саме після батьківського «дослуховування» і розкривається друге завдання ІРЦ – надання психолого-педагогічних та корекційно-розвиткових послуг дітям із особливими освітніми потребами, які навчаються в закладах дошкільної, загальної середньої, а також професійно-технічної освіти. Олена Василівна наголошує на тому, що учні нашого ВПУ лісового господарства теж можуть отримувати у центрі послуги – наприклад, із корекції мовлення.

Нині у закладі працює два логопеди, два дефектологи (сурдопедагог та олігофренопедагог), два практичні психологи і реабілітолог, які взаємодіють із дітками, батьки яких все ж вирішують, що їм необхідна допомога спеціалістів. Більшість із названих професій – доволі відома, а от про спектр завдань реабілітолога запитуємо додатково. Відповідь лунає із перших вуст – Олена Василівна запрошує до кабінету реабілітолога ІРЦ Анну Камчатну.

– Я приймаю діток із особливими освітніми потребами, більшість із яких – із порушеннями опорно-рухового апарату, – розповідає Анна Вікторівна. – Найголовніша мета наших занять – допомогти дитині реалізуватися у цьому світі, зробити все можливе, щоб вона не відчувала себе неповноцінною. Працюємо над виправленням порушень координації, займаємося фізичними вправами… Якщо говорити коротко, то напрямок реабілітаційної роботи – лікувально-фізична культура.

Олена Василівна додає, що між реабілітаційними та інклюзивно-ресурсними центрами – величезна різниця. Реабілітація більше спрямована на покращення фізичного здоров’я діток із обмеженими можливостями, а от ІРЦ працюють для всіх бажаючих.

Для всіх бажаючих? – дивуємося ми. І одразу ж отримуємо пояснення: найчастіше у центрі працюють із малечею, котра має певні мовленнєві проблеми – «ковтає» чи взагалі не вимовляє певні звуки, замінює їх іншими, тощо. Обслуговуються в установі як містяни, так і жителі району, при цьому визначити, кого ж більше, дуже важко. Єдине, на чому акцентує увагу Олена Василівна, – більша потреба занять із спеціалістами центру є у дітей із району. Це пояснюється відсутністю логопедів і психологів у сільських школах, тоді як у місті за допомогою таких фахівців можна звернутися безпосередньо за місцем навчання.

– У нас немає чітких часових рамок по типу «ми займаємося від вересня і до травня», ні, – зазначає пані Олена. – До нас звернулися батьки, дитина отримала комплексну оцінку, після чого йдуть певні рекомендації із призначення необхідних послуг. Комусь, аби вдосконалитися, треба рік, комусь – три місяці, а комусь, може, й одного заняття вистачить. Ми просто поставили, наприклад, правильну вимову звуків «с» і «ш», дитина все схопила на льоту і зрозуміла. Поставили звуки. А що це значить? Дитина стала впевненішою у собі, краще почувається у колективі, вона вже не боїться підняти руку чи розказати вірш, у неї покращилося навчання. Її перестали дражнити, ображати…

Реабілітолог Анна Вікторівна підтверджує слова директора прикладом із практики:

– У нас була дівчинка, яка не вимовляла у десять років звук «р». Гарна, розумна, вихована. Запитуємо у батьків, чому так довго роздумували, чи потрібна їй допомога, а вони кажуть: «Вона боялася лікарів». Так ми ж не лікарі! Ми педагоги!

І справді – всі спеціалісти інклюзивно-ресурсного центру винятково педагоги. Всі мають вищу педагогічну освіту саме з тих спеціальностей, за якими і працюють. Навчають вони не лише самих діток, а й тісно співробітничають із колегами із загальноосвітніх закладів, аби правильно організувати інклюзивне навчання.

– Із 2019-2020 навчального року у дитячих садочках міста відкриються інклюзивні групи, і це важливий крок. Поміж тим, протягом останніх місяців ми провели семінар для директорів усіх навчальних закладів району, окремо – для директорів шкіл, окремо – для їхніх заступників щодо складу команди супроводу, – говорить Олена Літковець. – Команда супроводу, що складається із заступника директора, психолога, логопеда, вчителя інклюзивного класу, асистента вчителя, – це ті люди, які турбуються про дитину, котрій необхідна спеціальна інклюзивна програма навчання. Також, звісно, співпрацюємо з батьками.

Батьки – взагалі окрема тема нашої розмови. Обережно цікавимося, чи немає серед мам і тат Лебединщини таких собі «панікерів», які за найменших вагань тягнуть дитину до центру, та безмежно дивуємося відповіді.

– Ми більше побачили тенденцію байдужості, ніж панікерства, – з прикрістю у голосі зазначає Олена Василівна. – Шкода, та чимало батьків не розуміють важливості інклюзії, не визнають наявності проблем у дитини – чи то у мовленні, чи то у розвитку. Такі батьки – справжні злочинці. Так, вони бояться, але ж і не намагаються змінити ситуацію на краще! Ну, до прикладу: ми запрошуємо їх для проведення комплексної оцінки, просимо донести якісь необхідні довідки, а вони лякаються! Багатьох батьків нині просто трясе від слова «психоневролог». Але ж це просто лікар! Він лише огляне дитину, напише свій висновок, діагноз, згідно з яким ми потім можемо надавати необхідні корекційні послуги. Є й ті, хто проходить комплексну оцінку, отримує рекомендації, але ігнорує їх. На жаль…

Та, звісно, більшість не означає всі. На момент нашої розмови до закладу було написано 139 заяв на проведення комплексної оцінки, а ювілейну 140-у «донесли», допоки ми говорили. На сьогодні їх уже набагато більше.

Батьки також беруть безпосередню участь у заняттях – за бажанням їх або їхньої дитини. Після цього вони обов’язково отримують консультаційні роз’яснення. Також батьки допомагають виконувати необов’язкові домашні завдання, які отримують вихованці центру. Це, на думку Олени Василівни, дуже важливо, адже коли дитина займатиметься в ІРЦ, у школі із логопедом, а потім закріплює вивчене вдома, – результат не забариться.

Найбільш болісним у роботі закладу є матеріально-технічне забезпечення. Поглянувши на укомплектованість кабінетів фахівців центру, спершу думаєш, що потрапляєш до звичайних шкільних педагогів. Це через те, що в установі не вистачає спеціального обладнання.

– Нині ми «займаємо» вісім кімнат – два кабінети логопеда, кабінет психолога, кабінет дефектолога, ресурсна і сенсорна кімнати, приймальня та кабінет директора, – розповідає Олена Василівна. – Не беручи до уваги два останніх, в усіх інших має бути спеціальне обладнання, але часто доводиться обходитися «підручними» матеріалами. Є певна допомога від держави і, звісно, міської ради, та все одно її недостатньо. За приблизними підрахунками, аби придбати все, чого не дістає, зробити ремонти тощо, центру потрібно щонайменше мільйон гривень. Але ж ми прекрасно розуміємо, що подібна сума – непідйомна для місцевої влади.

Для чого ж потрібні такі гроші? Насамперед, аби доукомплектувати ресурсну кімнату – спеціальне приміщення, де діти вчаться соціалізації: готувати, мити посуд, користуватися побутовою технікою. Але сьогодні в цьому кабінеті немає навіть електричного чайника, що вже говорити про плиту чи невеличкий холодильник. «Страждає» через відсутність інвентарю і так звана сенсорна кімната. Завдяки спеціальному обладнанню у такому кабінеті діти можуть тренувати своє слухове та зорове сприймання, відпочивати, заспокоюватися, займатися із психологом. Різноманітні навчально-корекційні модулі, сучасна акустична техніка, всілякі світлові бульбашкові колони… Список того, що потрібно сенсорній кімнаті, мабуть, можна продовжувати чи не безкінечно. Але у нашому центрі сьогодні, на жаль, цей кабінет поки пустує.

– Гостей-благодійників у нас не так багато, – говорить Олена Василівна. – На Святого Миколая центр підтримав Іван Лозовий, який подарував чотири спеціальні пуфи. Співпрацює із нами і обласна місія «Духовне відродження» (пресвітер Сергій Овчаренко): на новорічні свята провели із дітками три дні, влаштовували вистави, спортивні та творчі змагання. Планують оздоровити наших вихованців і влітку.

Просити про допомогу Олена Літковець не боїться – адже робить це не задля себе, а для малечі, з якою працює. За її переконанням, девіз Лебединського ІРЦ – «Перш за все діти».

– Прикро, але люди не завжди розуміють важливості відкриття інклюзивно-ресурсного центру, – додає вона. – Вони не оцінюють елементарного – значення допомоги у правильно поставленій вимові. А діти, які працюють зі спеціалістами, покращують навчання, зміцнюють свій статус серед однолітків. Кілька правильно поставлених дитині звуків можуть врятувати її щасливе майбутнє, і це – не перебільшення!

На думку Олени Василівни, функціонування ІРЦ, впровадження інклюзії в загальну систему освіти, потрібно не лише діткам із особливими потребами. Вона переконана, що і дорослі, і діти, здорові фізично, повинні бачити, який світ насправді, що є ті, хто потребує піклування і допомоги; це стимулює цінувати те, що маємо, і ставати добрішими.

Всі охочі долучитися до доброї справи можуть зробити благодійний внесок на спеціальний рахунок закладу: КУ «Відділ освіти виконавчого комітету Лебединської міської ради Сумської області», код ЄДРПОУ: 22594129, МФО 837013 ГУДКСУ у Сумській області, р/р 31559333125333. У призначенні платежу обов’язково потрібно вказати: код доходу 25020100, безповоротна фінансова благодійна допомога для поповнення матеріально-технічної бази КУ Лебединської міської ради «Інклюзивно-ресурсний центр».

Спілкувалися Олена ВЄЧКАНОВА та Євген ШУЛЬГА.

-------- На правах реклами ---------
Moneyveo [CPS] UA

Теги: , , ,