Анатолій Удод: «Демократію сприймають як слабкість»

Директор Лебединської спеціальної школи-інтернату Анатолій Удод

Про націоналістичні переконання, педагогіку, «джипи» та «особистих охоронців» – про все це і багато іншого у місцевого поета, історика, директора Лебединської спеціальної школи-інтернату Анатолія Удода цього разу допитувалося троє «хороших-поганих поліцейських», себто кореспондентів – Євген ШУЛЬГА, Ігор КОЛЄСНІКОВ та Олена ВЄЧКАНОВА (коли манера викладу «троє-на-одногошного» інтерв’ю підзабулася, то нагадуємо – шукайте нас у тексті за ініціалами). І… поїхали?

Ми й досі, після двадцяти восьми років незалежності, говоримо про безліч речей з таким пафосом, що аж вуха болять.

Є.Ш.: – Анатолію Васильовичу, перш за все, дякуємо, що погодилися на наше інтерв’ю-експеримент. І одразу переходимо до справи. На початку березня в Україні проходили так звані «шевченківські дні». Але якщо, до прикладу, у Лебедині раніше до річниці народження Кобзаря організовувалися мітинги, які демонстрували національні ідеали, до яких ми повинні йти, то нині представники влади обходяться лише покладанням квітів до пам’ятника Кобзареві. Показником чого це є?

– Показником чого… Ну, можливо, це манера така – більше працювати, менше святкувати. Також нині це можна «скинути» на президентські вибори, що вже «на носі», і у напрузі передвиборчої кампанії дещо не «до того». Але так, є певні події в історії держави, що повинні мати належний формат відзначення, основні цінності, котрі мають постійно «підживлюватися», і «шевченківські дні», безперечно, належать до таких подій, тож мали б пройти більш помітно.

Якби навіть того самого Шевченка спробували б подати по-сучасному, якось оновлено, можливо б, це і пожвавило інтерес молоді до цієї постаті.


Є.Ш.: – Коли вже заговорили про Шевченка… Ця постать відома нам ще зі шкільних років, коли нас вчать і виховують. Але коли говорити чесно, то і сьогодні діти дивляться на Тараса Шевченка, як на занадто ідеалізовану і не вельми цікаву особистість. Чи не втрачаємо ми чогось у вихованні підростаючого покоління?

– Втрачаємо… Тут є кілька чинників, але один, мабуть, найголовніший. Не забувайте, що всі ми вийшли із «совка». А для «совка» характерна ідеалізація певних «портретів», певних осіб, прилизаних, причесаних, гарно виблискуючих, аби ніхто не сумнівався, що вони були прекрасними людьми. Ми й досі, після двадцяти восьми років незалежності, говоримо про безліч речей з таким пафосом, що аж вуха болять, а патетику ж додавати треба лише тоді, коли вона й справді потрібна. Отож, певним чином отаке ставлення до колишніх лідерів нації перейшло і на Шевченка.

А ще варто подивитися на сферу сучасних інтересів молоді. От у мене троє онуків, усі різного віку, і наймолодший – першокласник. У всьому тому, що він черпає із сучасної мережі, немає майже нічого українського. А якби навіть того самого Шевченка спробували б подати по-сучасному, якось оновлено, можливо б, це і пожвавило інтерес молоді до цієї постаті.

Ті, хто свого часу ліз до нас, націоналістів, із кулаками за вимовлене «Слава Україні!», нині вірять в Україну та її вільне європейське майбутнє.

Є.Ш.: – Про згадані Вами двадцять вісім років. Ваші націоналістичні погляди дуже добре відомі – той же перший для Лебединщини Державний Прапор, піднятий на школі, був Вашою ініціативою… Як Вам було із таким світоглядом тоді, на початку становлення України, і як це все відчувається зараз? Чи змінилося щось для Вас за час незалежності?

– Перший прапор… (усміхається) Це цікава тема, бо ж я за освітою історик, але ніколи не думав, що певні важливі факти, що стосуються саме тебе і твоїх дій, можуть перекручуватися ще за твого життя. Втім, довелося відчути це на власному досвіді, коли, за переконанням інших людей, ініціатива вивісити прапор, як виявилося, належала тодішньому керівництву Рябушківської школи, а ми з колегою-викладачем фізкультури всього лише її підтримали.

Однак, не про це. Я шаную право людини на зміну поглядів. Ті, хто свого часу ліз до нас, націоналістів, із кулаками за вимовлене «Слава Україні!», нині вірять в Україну та її вільне європейське майбутнє. І у мене немає майже жодних сумнівів у їхній щирості сьогодні. Але, що помітив цікаве: ті, хто раніше відчув необхідність жити у власній незалежній державі, у розумінні матеріальному живуть куди гірше, ніж ті, хто «дійшов» до цього пізніше.

Хоча взагалі ми йдемо правильним шляхом. Звісно, коли ти постійно крутишся у «перебудівних» процесах, то це важко помітити. Але знаєте, ми інколи з Володею (Володимир Кравченко, лебединський краєзнавець – ред.) жартуємо, що аби нас двадцять вісім років тому заморозили, а зараз розбудили, то ми б, дивлячись на синьо-жовті прапори, які майорять звідусіль, та чуючи від натовпу голосне «Героям слава!» у відповідь на «Слава Україні!», подумали б, що прокинулися у казці.

Головою мого виборчого штабу тоді був Олександр Бакликов, нинішній міський голова, який своєю принциповістю та непохитністю зробив усе, аби вибори проходили максимально прозоро


Є.Ш.: – Анатолію Васильовичу, а як Ви гадаєте, чи вплинули Ваші націоналістичні погляди на вибір лебединців, коли Ви балотувалися на посаду міського голови? За що, на Вашу думку, Вас обрали?

– Що ж… Мене можна назвати першим, скажімо так, демократично обраним міським головою, бо до цього мера обирали зі складу депутатського корпусу. Взагалі спочатку були вибори до Верховної Ради, а вже потім – місцеві. Із першими було чимало своїх, не надто приємних нюансів, тож наголошувати на них не хочеться. А от вибори мера… Я тоді працював у Рябушківській школі. Приїжджаю якось додому, а до мене приходить сусід і говорить, що від Лебединського заводу верстатних вузлів мене висунули кандидатом на посаду міського голови. Я намагався відмовитися, мовляв, не особливо розбираюся у питаннях ЖКГ, економіці і таке інше, але мене переконали, що варто спробувати. Я спробував. І виграв.

Що ж зіграло мені «на руку» в тих виборах? Прямота, чесність і, мабуть, неусвідомленість власного популізму. Тому що я обіцяв і сам вірив у те, що обіцяю, хоча об’єктивно це виявилося неможливим до втілення у життя. Але там, де можна було щось зробити, я виконував, де ні – просив пробачення і намагався виправитися. До слова, головою мого виборчого штабу тоді був Олександр Бакликов, нинішній міський голова, який своєю принциповістю та непохитністю зробив усе, аби вибори проходили максимально прозоро, – допомагав організовувати передвиборчу кампанію, турбувався про спостерігачів тощо.

А потім я переконався в одній речі – як дуже швидко ті люди, які тебе майже обожнювали, без жодної підстави починають тебе втоптувати у бруд. Яскравий приклад: пропрацював я на посаді близько місяця, і до мене в гості завітав нині покійний Юрій Добровольський, колишній заступник голови облдержадміністрації. Він – чоловік міцної статури, ще й приїхав на новенькому службовому «джипі». І ось заходить він до міськради та й до мене, мов, поїхали, покажеш місто. Ну ми й поїхали. Виходимо біля одного із магазинів – я, як і годиться, у білій сорочці, при краватці, і він – у джинсах, картатій сорочці, такий собі «воротила»; а поруч стояло дві жіночки. Одна зирк на нас та й до іншої: «О, ну що, голосувала? Ото тобі й демократ! Ще місяця не пройшло, а у нього вже який джипяра і водітєль-тєлохранітєль!» Добровольський сміявся з цього як мінімум ще рік, на кожній нашій зустрічі пригадував мені цю фразу.

Коли плити «пішли» по країні – а я їх згодом де тільки не бачив: і на Одещині, і на Київщині, – ми по суті нічого зробити не могли.

І коли плити «пішли» по країні – а я їх згодом де тільки не бачив: і на Одещині, і на Київщині, – ми по суті нічого зробити не могли.

О.В.: – Із цього, насправді, важко не сміятися. І якщо вже торкнулися такої неоднозначної теми, то… Анатолію Васильовичу, чи було щось за час роботи на посаді міського голови, чого Ви й сьогодні соромитеся?

– Соромно за те, що обіцяв і не виконав. От, наприклад, я обіцяв піднесення економіки. І воно таки в якомусь сенсі сталося, але в тому моєї заслуги мало. Змінювалася ситуація в країні, але самі показники були настільки казусними, що я до цих пір сміюся. Оцінка роботи міського голови і виконкому проводилася за певними критеріями. Основний показник – темпи росту обсягу виробництва. Якщо, скажімо теоретично, в Лебедині цього року виготовили один олівець, а наступного – два, то в Лебедині економіка зросла на 200%. А якщо в Конотопі їх зробили спочатку 1500, а потім – 1400, то у Конотопі, відповідно, мінус. Тож і не дивно, що при таких показниках економіки Лебедин був в області серед лідерів. Дехто із моїх колег тоді нахвалював таку «класну систему» та просив Бога, аби нічого не змінилося. (сміється)

За що ще соромно? Ну, за дороги (усміхається), хоча тоді вони ще були не зовсім «з’їжджені».

Часто мені приписують руйнування вже тоді «безхозного» аеродрому. Щоб його зберегти, туди потрібно було «посадити» господарюючий об’єкт. Усі підприємства відмовлялися, а потім врешті згодилася Михайлівська МТС. Тому об’єктивно аеродром перейшов під абсолютний контроль районної адміністрації. І коли плити «пішли» по країні – а я їх згодом де тільки не бачив: і на Одещині, і на Київщині, – ми по суті нічого зробити не могли.

Свого часу у району було трішки зверхнє ставлення до міста, як до малої незаконно народженої дитини.

Є.Ш.: – Ви згадали про відносини міста і району тих часів. У нас і зараз є проблема у порозумінні між ними, то що ж, на Вашу думку, з нею можна вдіяти?

– Ця проблема була завжди. Свого часу у району було трішки зверхнє ставлення до міста, як до малої незаконно народженої дитини. Зараз інші причини, та все одно треба знаходити спільну мову. Це залежить від характерів керівників, але компроміси необхідні. Інакше все зроблене піде на шкоду тим людям, які тебе обирали, сподіваючись на краще.

І.К.: – У багатьох лебединців Ви асоціюєтеся, у першу чергу, із педагогом. Саме тому наступне питання про роботу – і викладачем, і очільником, – у педагогічному училищі. Що для душі залишив цей заклад?

– (задумливо) Багато чого в цій темі впирається у наші стосунки із Павлом Михайловичем Луніним, який тривалий час був директором училища. Лунін дуже багато зробив для освіти Лебединщини в цілому. Найперше – незважаючи на всі укази «згори», він, перебуваючи на посаді завідувача Лебединського райвно, не дозволив закрити жодної україномовної школи в місті, натомість скоротивши російськомовну «восьмирічку», що розташовувалася у нинішньому будинку дитячої та юнацької творчості. У педучилищі розгорталася ще мас­штабніша робота. Саме при ньому відбулася розбудова корпусів педучилища, яке швидко стало одним із найвідоміших в Україні. Ще за керівництва Луніна у закладі не виконувалася постанова компартії про викладання навчальних дисциплін російською мовою. Особисто я навіть історію тієї самої компартії викладав студентам українською. Також вражала залізна, можна навіть сказати «совкова» дисципліна: намалював на меблях ручкою – відрахували, прийшла у занадто короткій спідниці – догана…

Потім за певних причин мені довелося покинути викладання, але після програних виборів мера (на другий строк – ред.) я повернувся до педучилища вже у якості керівника. Як доволі лояльна людина, котра прийшла на посаду після вельми строгого керівника, можу сказати єдине: люди, які звикли до сильної руки, демократію сприймають як слабкість.

А коли потрапив сюди (до Лебединської спеціальної школи-інтернату – ред.), то зрозумів, що в сурдопедагогіці не розуміюся, бо це – надто важкий пласт педагогіки, аби швидко розібратися самостійно. Але мені пощастило із завучем Надією Григорівною Гурлай. Ми домовилися, що я використовую свій адміністративний досвід, а вона мені допомагає потихеньку входити в курс справ. Ну і… (сміється) Якось оце досі і працюється.

І.К.: – Взагалі Ви маєте чимало «імен»: історик, краєзнавець, політик, керівник, міський голова, педагог, навіть чули про Вас, як про того, хто турбується про безпритульних тварин…

– О так, останнє – чиста правда (ствердно киває).

І.К.: – …ну, а також, звісно, сім’янина, батька, дідуся… То з ким Ви самі себе асоціюєте?

– У різні періоди життя асоціації, звісно, різні. Останнім часом я все більше почуваюся дідусем. Також однозначно я педагог. І поет, звісно. Мені набагато легше думати і висловлюватися, будувати світобачення, взагалі працювати у поетичній формі. Про керівника… Ну, не знаю. То, мабуть, не мені судити, а тим людям, які були моїми підлеглими.

У нас перебування у владі нині передбачає у тій чи інші мірі причетність до нечистих схем. І тим людям, які потрапили у політику та хочуть працювати чесно, дуже складно.

О.В.: – Ми багато говорили про керівництво. А якби зараз трапилася нагода, якби хтось прийшов і сказав: «Збирайся, пі­деш у мери!» – чи пішли б?

– (доволі бадьоро) Ні.

– О.В.: – А чому?

– А я там був! (сміється) Це як в анекдоті: «Хочеш у Париж? – Ні. – А чому, вже був? – Ні, вже хотів». А якщо серйозно, то у нас перебування у владі нині передбачає у тій чи інші мірі причетність до нечистих схем. І тим людям, які потрапили у політику та хочуть працювати чесно, дуже складно.

Саме тому я намагаюся уникати критики місцевої влади – бо, знову ж таки, я теж там був. А ще чудово розумію: якщо ти щось критикуєш, то роби все, аби цієї проблеми врешті-решт позбутися. Подібне розуміння приходить із досвідом, бо ж кількість прожитих років, якщо ти не дурень, своє робить. Утім (усміхається), сподівання на краще ніколи не зникають.

Є.Ш.: – Що є напрочуд правильним, Анатолію Васильовичу. Дуже вдячні Вам за відвертість і цікаву розмову.

-------- На правах реклами ---------
Moneyveo [CPS] UA

Теги: , ,